Щоденник: як ми пробуємо вчити дітей у ромському таборі, а Степан виявляється Максимом

Текст і фото: Таня Чернухо

Ми приїхали в ромський табір на окраїні Києва, добре підготувавшись: наші рюкзаки були набиті цукерками і печивом, Женя тягнув каремати, а я – дитячий алфавіт, і у мене холонуло серце і пітніли долоні, коли я уявляла, як ми зараз будемо вчити дітей.

Про всяк випадок я передивилась купу статей в гуглі, які існують методики навчання, і тепер, коли ми нарешті обрали галявинку і постелили підстилки, була майже впевнена в собі.

Лєна говорила до всіх ромською, але ніхто в таборі не розумів її, і вона врешті-решт перестала.

Ми заходили у ромські палатки-будиночки і запрошували дітей іти до нас грати. Катя була єдиною, хто вирішив перевдягти і причесати дітей. Бо коли я потім попросила Марію щось вдягти на Лею, аби вона не бігала всюди з голою попою, Лея все одно бігала з голою попою. Я здалеку привіталась з Марією, а потім підійшла її обійняти, і відчула, що Марія теж мене обіймає – і не просто із ввічливості, а сильно і по-справжньому. Коли я спитала, як вона себе почуває, Марія усміхнулась і сказала, що краще. Вона взагалі багато усміхалась і сміялась сьогодні. Я час від часу між іграми дивилась на неї, і вона видавалась мені тоді надзвичайно щасливою.

Коли ми дійшли до нашої галявинки, за нами вже зібралась добра ватага дітей: вони ходили за нами від дому до дому і наростали, мов сніжний ком.  Я повернулась до Каті, щоб забрати Нелю, Аішу і Стьопу.

Неля тримала у долонях браслет, а потім вибрала момент, коли я простягла їй руку, і вдягла його мені. Він був сплетений з резиночок, і я не була впевнена, що Неля дала його мені назавжди, але про всяк випадок дуже подякувала.

Коли ми повернулись, всі вже грали в м’яч. Я тоді сказала: «А давайте, хто ловить м’яч, той називає своє ім’я і кидає далі?». Грати було важко: діти ловили м’яч і просто кидали його далі. Ліза трошки їм перекладала. Так з горем пополам Степан сказав врешті: «Максим», — і кинув м’яч. Виявилось, що ми вже півгодини неправильно його називаємо.

Я причепила усім зірочки з іменами, а потім дістала букви. Є пара кльових ігор типу: плесніть усі, у кого в імені є буква «А», хай підстрибне той, чиє ім’я починається з літери «Н» тощо. Але діти не розуміли взагалі, що я кажу, і плескала одиноко я сама. Навіть з допомогою Лізи, коли дівчата нарешті зрозуміли, чого я від них хочу, вони казали, що синя буква насправді зелена, а червона – синя. Ліза після всього сказала: «Бачиш, вони все знають, тільки українською сказати не можуть».

Іноді я озиралась і бачила, що Марія сміється, а Ліза з маленькою Даринкою грають з нами в усі ігри. Якось, коли їй треба було підстрибнути, бо в її імені була буква «Л», Ліза стрибнула разом з Даринкою на руках, і ми усі дуже сміялись.

Кевін знайшов наклейки, розірвав і з’їв, а я це побачила тільки тоді, коли останній шматочок щез у нього в роті.

Навіть Леон, який щоразу, коли ми приїжджали, дуже соромився і ніколи не підходив близько, а тільки спостерігав за всім здалеку, підійшов попросити зірочку зі своїм іменем. Я потім довго тримала його за руку і не відпускала, бо не хотіла, щоб він знову заховався за палатку.

З цими бейджиками-зірочками без кінця щось траплялось, але це був справжній хіт – всі їх хотіли. Навіть дорослій Лізі я написала її ім’я і причепила до кофти. Максим свою зірочку десь загубив, а потім приніс мені чиюсь і дуже попросив знову почепити. Нічого не лишалось, як прямо на імені «Алєкс» маркером написати «Максим». Так само і Лея, тільки вона обов’язково хотіла зірочку з іменем «Альвіна». Я довго пояснювала їй, що вона ж не Альвіна, вона ж Лея. Але Лея не хотіла нічого чути, і я подумала, що це вже все не має, мабуть, ніякого значення, і причепила їй «Альвіну».

Слід було вже збиратись, а мене не полишало відчуття якоїсь незавершеності, що я нічого так і не зробила.

Я зняла з руки браслет і повернула його Нелі, а вона подивилась-подивилась і швиденько одягла мені його назад на руку. Потім я ще довго думала, як багато тепер він значить для мене – цей тоненький браслетик із дешевих резинок.

Лєна сказала, що хтось побачив у ФБ фото Саміра і захотів його всиновити. Але це було виключено: роми, скільки б дітей не мали, люблять усіх до єдиного. Серед ромів я ніколи не зустрічала сиріт – завжди про них піклуються родичі, і вони ростуть в їх сім’ях як свої рідні діти. І взагалі: вони усі між собою брати і сестри. Кого не спитаєш – то мій брат, і це брат, і це – сестра.

Дівчата дуже жаліли дітей, казали:  які вони бідні, як їх шкода. Що вони, мабуть, геть нещасні і голодні. Я йшла і думала про те, яка щаслива сьогодні була Марія, як сміялась Ліза, коли стрибала разом з нами, як Неля готувала мені подарунок – невже вони нещасні?

Женя сказав, що не думає, що наші роми нещасні – це таке їхнє щастя: велике, дивне, вільне щастя, часом незрозуміле і далеке нам. Але існування цього дивного щастя не підлягає сумніву. Вони тим щастям щедро діляться, бо сміються голосно і весело, усміхаються відкрито, обіймають міцно, люблять  просто.

Або просто люблять.