На Хрещатику, у Пасажі – дім спільноти. Це не офіс, а саме дім, ми турбуємося про нього більше, ніж про свої квартири. Там наша історія: фото стареньких, які вже пішли, ікони, подарунки, шматок колючого дроту з Аушвіца і лялька Петрушка, якою одна бабуся розважала дітей під час блокади Ленінграда. І вперше ми запросили туди бездомних.

Які святкові, урочисті і гарні вони прийшли! Cтаралися, хвилювались, ніби йдуть отримувати оскар.
Ми сиділи собі хто по двоє, хто в колі – і говорили. Пили чай, їли пиріжки, дивилися старі фотографії. Говорили говорили говорили. Просто так, по-домашньому, як в сім’ї.

Я півтори години розмовляла з Т. – аж здивувалася, як це.
Першу годину Т. розказувала про себе. Про свої успіхи, як вона круто вміла вести бізнес і як усі її любили. Це єдина тема, на яку вона до цього часу в принципі говорила. Я, якщо чесно, аж стомилась. Це ж виглядає трагікомічно: сидить перед тобою бідолашна нещасна жінка, ховає пиріжок непомітно в сумку – і хвалиться, яка вона крута. На щастя, я знаю, чому вона так робить: щоб надати собі хоч якогось та й значення. Щоб сказати іншим: я важлива, цікава, я молодець, полюбіть хтось мене і прийміть. Згодом, коли вона відчула, що полюбили й прийняли, то зізналася, як усе полетіло, розбилося, вислизнуло з рук – аж змінилася, з неї ніби спали її маски.

Перше, що хочеться дати, віддати, повернути бездомним – це їхня гідність. 
Коли Андреа Ріккарді між зустрічами з Іванкою і преміями по всьому світу приходить до них, хай на 20 хвилин, бо вже спізнюється на літак, – це повертає гідність цим приниженим бідністю людям.

Коли вони в сім’ї, коли годину їх слухаєш, не перебиваючи, коли ділишся з ними цінним, до них повертається гідність.

Вони випростовуються, сяють – на фото видно.
Видно, які насправді вони красиві.

This slideshow requires JavaScript.