У притулку у нас було все необхідне, але я мріяла про одне – свою власну родину. Я вірила у диво! І воно сталося


Автор: Ульяна Гомелюк. Коли Ульяна писала цей твір, їй було 14 років

%d1%83%d0%bb%d1%8c%d1%8f%d0%bd%d0%b0

Сім’я! Це – слово, значення якого для кожного з нас зрозуміле і звичне з дитинства. Майже для кожного. Це той фундамент, на якому згодом будуватиметься наше самостійне життя. Кожна цеглинка цього фундаменту – це тепло материнських рук, ніжний дотик батьківського поцілунку, бабусина казка, мамина колискова. Це запашні пироги, свята  у родинному колі, зимові розваги з рідними братами і сестрами, сімейні традиції, подарунки до Дня народження та віра у Діда Мороза. Все це для нас, дітей, звичайне і буденне, і тому цінується тільки тоді, коли втрачається.

…Зимовий ранок. За вікном йде сніг, люди кудись поспішають у своїх справах, а мені сьогодні поспішати нікуди не потрібно, бо в мене вихідний. Я чую, як у сусідній кімнаті бавляться мої молодші братики та сестрички. Чую їх дзвінкий, різноголосий сміх.  З кухні відчувається  запах свіжовипечених пирогів з яблуками. Чую, як мама усіх кличе до столу.  Два молодші братики-близнюки голосно співають за дверима. Вони у нас – замість будильника! Дуже люблять співати разом. Вони взагалі весь час разом і ніколи не розлучаються. Один – Пашка- авіаносець, а другий – Петрушка-де-твоя-гармошка! Вони дуже кумедні і веселі. У них є старші рідні брат Діма і сестра Влада, теж близнюки.  Влада вже не спить, хоча теж ще ніжиться у ліжку поряд з моїм. Ми з нею любимо розмовляти ночами. Мама про це, мабуть, здогадується, бо дає нам змогу виспатися досхочу у вихідні. Влада дуже добра, ласкава. Мама називає її Владушка, а  Діму – Пан-жупан! Бо він такий “вальяжний” та трохи задиркуватий, що і справді неначе панської крові.

Я знаю, що зараз, як і кожного ранку,  до кімнати забіжить, залетить, занесеться моя молодша названа сестричка Аліна, яку тато ласкаво називає Тайфун-на-ніжках, і почне мене обіймати, цілувати і розповідати, що сталось за той час, поки я спала. Слідом за нею зайде мама  і  голосом, який я б слухала і слухала все своє життя, скаже звичайну і буденну фразу:

– Дівчата, треба вставати, а то й життя проспите.

А мені так не хочеться вставати з мого ліжка, не тому, що я не виспалася, якраз навпаки, а для того, щоб мама ще трошки мене повмовляла! Тим часом у кімнату просовуються ще три-чотири  маленькі особи, тобто мої названі брати і сестри, бо з цієї миті було дано фактичний дозвіл на стягування нас  з ліжка! Все! Ранок закінчився!

2d0147f2f1bac56db6dc6b34a83d97bc

Ми сідаємо снідати (чи то вже обідати) за великий дубовий стіл, зроблений власноруч татом, сідаємо всі разом, всі тринадцять осіб, вся  моя сім’я! Старші діти приглядають за молодшими. А я допомагаю мамі. Мені так приємно це робити! Адже потім мама обов’язково обійме мене і поцілує, приказуючи: “Дякую, Улька, моє сонечко!” Але так було не завжди…

У свої 14 років я пережила багато лиха. 

Я рано подорослішала. І зрозуміла, для чого потрібна сім’я. Одного нечудового дня я опинилась  у притулку для неповнолітніх. Моя рідна мама намагалася влаштувати своє особисте життя, в якому для мене не знайшлося місця. Я дуже рідко її бачила, та я не тримаю на неї ніякої образи! Так склалося, що  її рідна мама не захистила  і не зрозуміла її, коли в неї з’явився вітчим. Вона опинилася в інтернаті, а згодом на вулиці… Рідного батька я ніколи не знала і не бачила. Ані братів, ані сестер у мене не було. Нікому не побажаю відчувати те, що я тоді відчувала.

2369c4e76ae852aed56b718ccf1aa386

Я була нікому не потрібна. НІКОМУ!  Коли я прокидалась у двоповерховому сирітському ліжку, в кімнаті, де разом зі мною мешкали ще шість дівчаток, я молилась Господу Богу! Я просила здійснити мою заповітну мрію, послати мені маму і тата. Так відбувалось протягом двох років. Моїми друзями на той час стали олівець і зошит, де я записувала усі свої думки, мрії і почуття, бо більше нікому було розповісти про той  холод, який оселився у моїй  душі. Я складала вірші для мами. Я так хотіла, щоб вона їх колись прочитала! Хоча підсвідомо відчувала, що цього вже не буде. Вже пізніше я дізналася, що мама померла від раку.

Кожної ночі я лягала спати і тихо плакала під ковдрою, бо мені було боляче  від самотності. Мені було вже десять років, і я боялась, що так і залишуся одна, нікому не потрібна і кинута напризволяще.

У нас було все, що потрібно у побуті. Нас вдягали, взували, годували, за нами прибирали. Не примушували вчитися. Для нас влаштовували культурні заходи, приїжджали різні шановані гості, які привозили нам подарунки. Та все, чого я хотіла –  це отримати один єдиний подарунок – свою власну родину! Я вірила у диво! Я  відчувала, що ось-ось воно станеться!

Напередодні Нового року я захворіла і опинилася у лікарні. Погодьтеся, не дуже весело зустрічати Новий рік у лікарняній палаті. І коли медсестра сповістила мені, що до мене прийшли, я відразу відчула, що зараз у моєму житті стануться зміни. Але які?! Я навіть трохи злякалася.

Я побачила чоловіка і жінку, які дивилися на мене і усміхалися. І відразу у своєму серці я відчула таку хвилю тепла і світла, я зрозуміла: МОЇ батьки знайшли мене! У мене буде те, чого я жадала більше за все на світі! Я відразу побігла до палати за своїм зошитом з віршами.  Я читала вірші своїй МАМІ! Їй вони дуже сподобалися. Вона навіть плакала!..  Новий рік, Нове Життя я зустрічала у Новій Сім’ї – моїй!

Мої подруги та друзі інколи не розуміють мене і вважають дивною через те, що я не виходжу пізно на вулицю, не палю і не вживаю спиртних напоїв. І скільки б разів мені не пропонували “трохи розслабитися”, я ніколи не дозволю собі зруйнувати ту довіру, ту любов, те тепло, яке зараз маю.

Я хочу бути схожою на маму, на тата, на старших братів. Я так люблю свою родину, що хочу кричати про цю любов на увесь світ! Дякую Господу Богу і прошу тільки одного, хай Він подовжить літа моїм батькам і додасть їм здоров’я!

Я вважаю, що батьки і сім’я, – це єдина цінність, яку ми маємо.  І ніхто у світі тебе не захистить, не підтримає, не пожаліє так, як це роблять твої батьки. Мама часто каже таку фразу: “Милосердя не робить нас святими, але добрішими – безумовно!” Бережіть свою сім’ю, не хвилюйте і не ображайте батьків, будуйте своє життя, яке вам подарували мама і тато, бо це – найдорогоцінніший скарб у Всесвіті.

Сподобався пост? Залиш нам свій мейл, щоб раз у тиждень отримувати листи про найцікавіші публікації на Peace Blog

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized

Tags

, , , ,