Нескорене небо
Чому українські незрячі не можуть стрибнути з парашутом?
Текст, фото: Діана Буцко
Її довге волосся сягає пояса. Вона вбрана в чорний светр і джинси. На ньому ж сіра футболка й білі штани, кепка, чорні окуляри. Посеред метушні вони ніжно обіймаються і перешіптуються. У руках у них тростинки.
Вона – Юлія Мостова – незалежна політична журналістка-аналітик, авторка розслідувань. Сьогодні Юлія збирається підкорити небо, щоб сказати світові: інвалідність не обмежує.
– Я сьогодні стрибаю з парашутом, – хвалиться Юля. Вони хотіли стрибнути разом з Романом, але…
– Я хотів перефарбуватися, перуку одягнути, але не допомогло, – жартує Роман.
Не допомогло, бо в кампанії Боротьба за права (Figft for Rigts) цього разу беруть участь дівчата. Так, каже координаторка Кампанії проти дискримінації Ірина Текучова, хотіли привернути увагу не лише до проблем незрячих, а й до гендерної нерівності.
– Ми хотіли, щоб була інклюзія. Тому обрали трьох незрячих і двох зрячих дівчат.
Юлія Мостова втратила зір шість років тому. Глаукома.
– Вона крутіша за мене, бо я втратив зір у 2011 році, – невтомно кепкує Роман. Юлія посміхається у відповідь:
– Він салага у нашому незрячому світі людей, що живуть на темній стороні місяця.
Мостова довго розповідає про своє активне життя: тренажерний зал, подорожі, спроби навчитися водити автівку. Потім продовжує розказувати про Романа, який не любить про себе говорити. Він громадський активіст. Не сидить удома. Займається паверліфтінгом та біатлоном. Підкорив Говерлу.
У приміщенні аероклубу «Чайка», що у передмісті Києва, нервове очікування. П’ятеро сміливих дівчат сьогодні боротимуться зі стереотипами. Поки ж вони хвилюються перед медоглядом, де лікарі мають поставити завітну печатку: допущено.
Уже перша щасливиця Дар’я Коржавіна виходить з кабінету. У неї яскраве руде волосся, спортивний костюм у патріотичних кольорах. Її одразу вихоплюють журналісти. Наступною у кабінет заходить Марина Старусьова.
Під дверима медпункту зібрався натовп. Говорять, Марину не допустили до стрибка.
– Ви впевнені? Вона мені тільки що казала, що їй дозволили.
– Треба подивитися, що у довідці. Вона ж не бачить.
Наступними з кабінету виходять щасливі журналістка Анастасія Федченко та лікар-дефектолог Наталія Гладких. Вони стрибатимуть за права незрячих.
Останньою медогляд проходить Юлія. З кімнати виходить щаслива: лікар дав добро!
Віце-президентка організації «Генерація успішної дії» Юлія Сачук бере довідку. Збоку синью пастою написано: «Не допускається. Проблеми з гостротою зору». Три однакові довідки. Дар’я дивується, як може порушитися те, чого немає. Для неї цей стрибок мав стати переламом у самій собі.
Директор аеродрому Василій Руснак стримано заявив: «Сліпі стрибати не можуть. Ми не хочемо брати на себе кримінальну відповідальність». Юлія Сачук обурюється: місяць домовлялися про стрибки. Повідомили адміністрацію, що дівчата незрячі, але додаткових інструкцій не отримали.
– Юридичних підстав для зняття збірної немає. Ці обмеження є протиправними. Незрячих дівчат не допустили до надання послуг на рівні з іншими людьми, – переконує Сачук.
Наталя Гладких і Анастасія Федченко вирішують: стрибатимуть за права незрячих.
– Невже незрячим людям безпечно ходити нашими вулицями, спускатися в метро, переходити дорогу на переходах, неоснащених додатковими сигналами? – обурюється Анастасія Федченко. – Виходить, жити в країні, непристосованій для життя людей з інвалідністю, безпечно, а стрибати з парашутом небезпечно? Ми всі захоплюємося, коли паралімпійці приносять нагороди, але ніхто не думає, який шлях вони долають, аби принести цю нагороду.
Дівчата прослухали інструкції – і в небо. За двадцять хвилин їхні парашути приземляються на аеродромі.
– Це свобода, – каже Федченко після польоту.
