Про мистецтво, яке ми втрачаємо


діана_буцкоТекст: Діана Буцко

Фото: автори фільму

«Земля — наш дім, наша мати, із землі ми вийшли і в землю підемо».

І між цим вийшли і підемо вміщується клаптик гармонійно-печального співжиття зі Всесвітом. У цьому житті жінки щоліта вдовіють, а чоловіки беруть у коханки полонину. Тут сіль дорожча за золото. Тут коломийки зігрівають у дощ. Тут у кептарях і з топірцями вітають з Різдвом. Тут ватра ще палає. Ватра ще жива.

1912

«Жива ватра» Остапа Костюка – не етнографічна документалістика. Ремесло – лише мазки пензля на картині імпресіоніста. Тут Карпати поетизуються, як і раніше українськими (Трофименко) і не тільки (Параджанов) режисерами.

Оператори Олександр Поздняков та Микита Кузьменко естетизують не лише сонце, що, ховаючись за обрій, обпікає гори, а й по-дитячому щирий сміх й блакитні очі Йванка, сльози дідуся, народження ягняти і смерть кобили.

У серпанок, що зрання здіймається над горами, окутує глядача музика. Співає природа, грають трембіти і мобільні телефони; з цими звуками гармонізує музика композиторки Алли Загайкевич.

1907

Кінокритики охрестили фільм мистецьким, автор так називає вівчарство: «Заняття вівчарством чимось нагадує мистецтво: як і мистецтво, воно не потрібне нікому, окрім автора».

4 роки знадобилось знімальній команді, щоб розповісти історію трьох поколінь Михальчуків – чоловіків, які щовесни їдуть за 150 км від рідної хати.

Сповідь 82-річного вівчаря Йвана, який з 10 років кохається у своєму ремеслі. Цю любов він намагається вдихнути в онука. Навчає його розпалювати ватру. Ватра має горіти все літо. Ватра має горіти.

1909

Рефлексія дитини, котра намацує свої стежки. Йванко теж любить полонину, не знаючи де її край. Він тендітно голубить овечку, у якої загноїлася нога. І наївно запитує: «Хіба я зможу золотом бульбу посолити? Сіль дорожча за золото».

Для наймолодшого вівчарство – це ще й тяжка праця, яка дозволяє йому самому купувати все необхідне до школи, куди він сховається на зиму. Але чи піде Йванком шляхом, який обрали його предки? Чи запалюватиме щоліта ватру?

«Жива ватра» – це ще про любов. Дідусь ретельно оберігає небагаті спогади про померлу дружину. Такої більше ніде немає. І мовби вибачається перед дружиною за свою надлюбов до вівчарства:

«Усього разом з дружиною ми прожили три роки, коли щодень бачилися і ночували в хаті. А прожили разом п’ятдесят один рік і шість місяців».

9ad3d276d20383d7ebd94d1d2ade3108

Така доля і в його сина 39-річного Василя. Навесні його дружина стає вдовою.

Василь банує, що живе у світі, у якому любити полонину уже не модно, а ватра може не горіти усе літо. Він, як і його батько, боїться: ми втрачаємо світ наших предків.

Ватра згасає.

 

 

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

культура, Uncategorized