Література про Африку, література Африки. Розповідає Ростислав Семків

ростислав семківТекст: Ростислав Семків

Те, що ми знаємо зараз про Африку, як правило, показано нам каналами Discovery, National Geografic або ж Animal Planet. Й непогано показано, звісно.

Але поки ще на Чорний континент стали добиратися знімальні групи, ще до регулярних туристичних екскурсій, котрим назагал не більше ста років, розповідати про Африку було справою поодиноких мандрівників, які робили це часто у художній прикрашеній формі.

Тому африканські, як і інші екзотичні країни чи народності, поставали в уяві давніших читачів більш стереотипними – небезпечними, а то й всуціль жахливими. І в багатьох випадках оті старі набуті віддавна стереотипи й досі керують операторами навіть найоб’єктивніших телеканалів.

Такою була й перша хвиля літератури про Африку: серйозні білі чоловіки писали, що знали зі свого досвіду, домислюючи, що зі свого досвіду не знали. Погляд міг бути, знову ж, більш мачистським, імперіалістичним, що бачив населення континенту безнадійними дикунами, що їм таки потрібна певна рука білого благодійника-управителя. Десь отакий погляд маємо в “Копальнях царя Соломона” (1885) та інших романах Генрі Райдера Гаґґарда. І навпаки, більш чутливі до гноблення письменники, як-от Джозеф Конрад Коженьовський у його відомому “Серці пітьми” (1899), ставили імперіалістичний стереотип під сумнів.

konrad

Джозеф Конрад Коженьовський

Друга хвиля, котра дійшла зрілості вже у другій половині ХХ сторіччя, коли африканські країни одна по одній почали випручуватися із імперської залежності (хоча вельми часто потім потрапляли у залежність від власних диктаторів). Ця література намагалася цілеспрямовано боротися із кліше, що були нав’язані “білою” літературою. Таких багато, а тут достатньо назвати хоча б нобелівського лауреата 1986 року нігерійця Воле Шоїнку чи букерівського лауреата 1991 року, теж нігерійця Бена Окрі.

Ben-Okri-e1445253983980

Бен Окрі

І от, варто наголосити ще й на третій перспективі, котра стає видима вже у останній чверті ХХ сторіччя: це погляд нащадків білих колоністів, для котрих Африка стала рідною і європейський стереотип ображає їх не менше, ніж ображає автентичне африканське населення. Отут варто згадати про Надін Гордімер з Південної Африки (Букер у 1974, Нобель у 1991), Доріс Лессінґ, що багато часу провела у Родезії / Зімбабве (Нобель у 2007) та Джона Максвелла Кутзее (Кутсі), що отримав дві Букерівські премії (1983, 1999) та Нобелівську нагороду 2003 року.

Власне, в Кутзее зустрічаємо різні перспективи розмови про таємничий для нас і рідний для нього континент. Тут і фантазми, пов’язані із типовими кліше про африканські небезпеки, як “У серці країни” (1977), і рішучий протест проти колоніалізму, як в романі “Чекаючи варварів” (1980).

кутзее

Джон Максвелл Кутзее

Важить, що Кутзее є нащадком не британських завойовників, а ще більш давніх німецько-голландських колоністів, що зазнали поразки в Англо-бурській війні початку ХХ сторіччя. Тобто британську владу і спадкоємний їй південноафриканський режим Кутзее бачить однаково загарбницькими та несправедливими. Отака подвійна перспектива погляду, іншого й щодо білих колоністів, й усе ж щодо автентичного населення, робить романи Кутзее надзвичайно об’ємними, у сенсі різнобічності погляду, а тому й цікавими. Ми таки бачимо там отой дивний (бо інший) континент, хоч погляд автора і торкається на перший погляд звичних  нам реалій та навіть історій.

Foe.Я б рекомендував почати читати Кутзее від невеликого роману 1986 року “Містер Фо, або Любов і смерть Робінзона Крузо” (таку довшу назву дали книжці російські перекладачі – для упізнаваності сюжету. Англійською роман називається просто “Фо”). У цьому тексті знана всім історія, розказана колись Даніелем Дефо, постає у абсолютно новій перспективі, бо розказана з точки зору жінки. Так, тут теж і про рабство, і про доцільність/недоцільність цивілізаційного впливу (на природу, на тубільців), і ще про психологію письма, що особливо цікаво. Але, як на мене, цей текст дає ключ до розуміння всієї творчості Кутзее, до іншості світу його романів, до його меланхолії. Через ту невелику шпарину знайомого сюжету можемо потрапити й далі – побачити у його текстах всю країну чудес, якою є знана йому Африка.

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized

Tags

, , , , , , , ,