Простий жест, що зробив мене щасливішою 


оля макарТекст: Оля Макар

Ідея експерименту: давати гривню всім, хто просить.

Висновки першого тижня і висновки другого тижня

Увесь місяць я давала милостиню всім, хто про це просив. Людям з коробочками і бабусям з несміливо простягнутою долонею, п’яним і тверезим, молодим і старим. Я надто неорганізована, щоб сказати, скільки гривень я витратила і скількох людей зустріла. Зате тепер я знаю напевне: милостиня – це дуже круто, завжди давайте милостиню.

Місяць пройшов – а я й далі продовжую, не відмовляю нікому й радію.

Висновки

1. Милостиня перестала бути для мене чимось особливим. Вона стала вправою, реакцією, до якої ти не можеш звикнути, але від якої також не маєш права відмовитися. Як чистити зуби –  я ненавиджу чистити зуби, але ж мушу! Хоча ні, милостиня – це таки значно краще.

2. Я полюбила скромні і завжди потерті гривневі купюри. Це своєрідний квест – роздобути їх, і я завжди радію, коли отримую їх на решту і завжди намагаюся дати так, щоб отримати саме гривню. Кожна гривня – це маленька перемога у моєму неоголошенному полюванні, я хочу зібрати всі гривні цього міста, яка я буду щаслива, коли вони переповнять мій гаманець! Хоч зазвичай вони довго в мене не затримуються.

2aaa70624ef185090ef381808a4a

3. Багатьох людей, які просять, я впізнаю, вони є завжди, вони стали частиною моєї рутини. Дядько, що завжди сидить з картонною коробкою на шиї у переході на Деміївській ­– я наближаюся до метро і вже дістаю гаманець, бо знаю, що він буде. Якщо я п’ять разів за день проходжу цей перехід (буває), я п’ять разів даю йому гривню, і мені це приємно. Можливо, колись він мене запам’ятає і навіть розкаже друзям, що на Деміївській живе така дивна дівчина, яка дає лише гривню, але дає завжди.

4. Головна порада, яку я можу дати, – давайте милостиню завжди. Почніть сьогодні. Хай мало, але кожному. Не чекати відповідного настрою, чи коли нікуди не спішиш, не чекати саме на свою бабусю, якій ти точно повіриш і віддаси півзарплати: життя проходить, так можна ніколи й не дочекатися.

4477

5. Я дуже вдячна своїм очам, які погано бачать (не менше я вдячна своїм окулярам), але які навчилися бачити найбільш непомітні, майже невидимі об’єкти – людей, яким щось від нас треба. Які вриваються у наш комфорт. У наші вагони метро, де ми зайняли собі місце і хочемо нічого не чути. У наші парки, де ми відпочиваємо і не треба до нас підходити.

6. Я вдячна рукам, що навчилися так швидко і майже на автоматі лізти у сумку по гаманець. Ногам, які вміють сповільнювати крок і навіть зупинятися.

7. Але найбільше я вдячна тим простим маленьким людям, які з’явилися у моєму житті, чиїх імен я не знаю, – за те, що вони просто собі є, що вони щось у мене просять і тим самим роблять мене трішки м’якшою і значно щасливішою.

 

 

 

Advertisements

Join the conversation! 1 Comment

  1. Дійсно чудова стаття! Дякую автору за ідею, натхнення і за те, що відкрила очі на речі, яких часто не помічаю навколо себе)

    Reply

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized