Історія сумної старості жінки, яка все життя любила людей


марина_сніжинськадаша_пивневаТекст: Марина Сніжинська

Фото: Дарія Півнева, Марина Сніжинська 

Матеріал створено під час Peace Blog Summer School

Коли ми зустріли 84-річну Галину Володимирівну, вона тримала в руках великий букет зелені – хотіла прикрасити кімнату до Трійці.

Батюшка до нас сюди приходить чи не щодня. Хороший такий, молодий. Славік звати. Тут і править. Я щопонеділка приходжу його слухати. А чого б не прийти? Так гарно проповідує, цікаво слухати. А що мені? Час треба якось проводити. А є й такі, що сидять, нічого не роблять і до нього сходити не хочуть. Раніше нас у церкву возили на Троєщину. Чоловік п’ятнадцять кожного тижня їздило. А тоді ми самі сказали, що дорого.

DSC_0063

Будинок для престарілих нагадує водночас і гуртожиток, і лікарню. А ще більше – дешевий довічний санаторій. Кімнати є одномісні та двомісні. Галина Володимирівна живе одна: так краще, спокійніше. Коли хоче, то може іноді й дверей не відчиняти, як хто в гості приходить.

У своїй крихітній кімнатці Галина Володимирівна дбайливо облаштувала кожен куточок. Ікони на стінах, календар, фотографії її, молодої та вродливої, світлини з кількох останніх поїздок за межі будинку, квіти у вазі, м’які іграшки на ліжку… Усе це – спроба зробити чуже місце своїм.

Але це не рідний дім, не рідний, – не раз за розмову зітхнула жінка.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Єдине, на що скаржиться Галина Володимирівна, що тут погано годують. Каже, що бачить через вікно, як до їдальні щодня привозять кількома машинами харчі, але жителям будинку чомусь навіть борщ підкислюють оцтом замість томату. А літнім людям того не можна – всі вони чимось хворі, хоч зовні можуть виглядати досить здоровими.

Хай, – кажу, – мені на руки видають ті гроші з пенсії, які на їжу йдуть. Я б вже сама якось готувала собі. На це директор будинку лише знизує плечима.

Пенсіями цих людей розпоряджається держава. 75% від пенсії будинок для престарілих витрачає на їхнє утримання, і лише 25% видають особисто їм.

DSC_0118

Уже шість років Галина Володимирівна живе тут. Але не про таку старість вона думала, коли із ранніх років по три зміни працювала на заводі, щоб мати і свій дім, і «в домі».

Виросла вона у Фастові. Життя складалося, як у сумній казці. Мама померла, коли дівчинці було сім років. Батько одружився вдруге. Мачуха не любила падчерку і збиткувалася над нею, але не при чоловікові. Проте дочка сім років, доки ходила у школу, не скаржилася батькові, щоб не посварити із дружиною.

Я – від природи здібна, тому у школі була відмінницею, як і мій старший брат. Тільки мачуха не давала вчитися і казала: “Все одно не буде з неї академіка”. Рідній дитина вона такого не говорила…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Як закінчила сім класів, розповіла батькові про мачушині знущання і переїхала до Києва. Поселилася в гуртожиток, багато працювала і вчилася. Хотіла знати все – від кулінарії до геології та азбуки Морзе. За знання останньої Галині Володимирівні пропонували роботу в Німеччині, але батько не хотів відпускати доньку так далеко.

Довго працювала на заводі із виробництва бавовни.

Мене туди взяли, коли я ще зовсім молоденька була. Робітниці мене одразу незлюбили. А я не розуміла, що я їм поганого зробила. Я ж усе життя любила людей, допомагала усім. Довго не могла навчитися, як із машинами працювати, боялась їх. Мені ще й усі по-різному показували – спеціально, щоб заплутати. Врешті-решт, опанувала цю роботу, почала працювати швидко, перевиконувати норму. А потім, коли призначали нового бригадира, вибрали мене. Колектив образився на мене за це, а я плакала, казала, що не хочу на цю посаду.

Галина Володимирівна довго намагалася завоювати любов колективу, і їй це вдалося.

DSC_0143.JPG

Заміж я виходити не поспішала. Боялася за київських парубків іти, щоб потім, раптом що, не залишитися без даху над головою. Хотіла, щоб хлопець був такий, як і я, – сільський, роботящий, щоб у нього валіза і в мене валіза, і всього разом добивалися.

Доленосна зустріч відбулася, коли жінці було близько тридцяти. Чоловік був родом із Чернігова. Одружилися, жили у злагоді, виховували сина.

Коли чоловік Галини Володимирівни захворів і надовго потрапив до лікарні, почалося найгірше. Їхнього сина убили, коли той був у Фастові, – перерізали горло просто на вулиці серед білого дня. Жінка певний час не говорила чоловікові про смерть сина, щоб його здоров’я не погіршилося ще більше. Дізнався аж тоді, коли повернувся з лікарні додому.

DSC_0099

Переїхала Галина Володимирівна у будинок для престарілих разом із чоловіком, якого вже тут і не стало. Переїхали, бо розуміли, що прийшла старість. Страшно було померти наодинці, коли і про смерть жодна жива душа одразу не дізнається.

Краще вже добути тут той час, що залишився. Тут, хоч як, та годують, і медсестра таблетку дасть. І морг близько. Як тільки хто помре, одразу ж забирають.

DSC_0163

 

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Latest Posts By teaperson

    Category

    Uncategorized

    Tags

    , , ,