Що робити, коли в країні криза, ти без роботи, дружина вагітна, а голос нізвідки каже тобі: “Малюй ікони”?


валя_чабановаженя_савватєєвТекст: Валя Чабанова-Бабак, Євген Савватєєв

Фото: Валя Чабанова-Бабак

«Вважається, що іконопис з’явився тоді, коли Христос йшов на Голгофу і ніс свій хрест. Одна жінка вийшла до нього з рушником, щоб він обтерся від поту і крові. Христос витерся, а на рушникові залишився відбиток першого образу. Вважається, що це перша ікона – нерукотворний лик», – розказує іконописець Феодосій Козачук. Ми з ним розмовляємо ввечері в приміщенні Спільноти святого Егідія на Хрещатику.  Щойно він повернувся з щотижневої роздачі бутербродів бездомним, у якій бере участь кожної середи останні 10 років.

Феодосій або, як називають його друзі, Дос, шість років займається іконописом. В день нашої розмови він працював, протягом кількох годин писав ікону.  

«Коли сідаю малювати ікону, не знаю, якою саме вона буде, переді мною ще загадка…»

Для Доса іконопис – не хобі, а робота. Але улюблена робота. Він може говорити про тонкощі писання ікон годинами, розказуючи про технічні особливості та таємниці цього ремесла.

«Взагалі-то вважається, що найважче малювати кисті руки, стопи ніг і обличчя…», – каже Феодосій.

DSC_0539

Наскільки важко малювати лик?

На лику можна побачити декілька білих штрихів – вони називаються “оживки”. Вони знаходяться на вершині світла і тільки майстер може їх туди поставити точно і правильно. Тоді лик буде об’ємним.

Коли я починав цим займатися, бувало таке, що лик переписував по 5 разів…

Скільки часу займає робота над іконою?

У мене немає своєї особистої майстерні, я працюю вдома і поєдную цю роботу з домашніми справами. Я працюю в каноні, ще в візантійській традиції. На роботу може піти, наприклад, місяць. Працюю пігментами, тобто натуральними фарбами, які потрібно розтирати спеціальним кришталевим курантом. Кожна фарба готується, для основи береться яєчна емульсія, яка теж спеціально готується.

Легко дістати потрібні матеріали?

Зараз це вже не є такою проблемою, як колись, в старовину. Наприклад, в Росію пігменти завозили з різних країн. І вони були надзвичайно дорогі. Ікона коштувала ще дорожче, ніж зараз, тому що використовували натуральні інгридієнти, які було дуже важко дістати.

Золото накладалося за допомогою ртуті. Це було дуже небезпечно, існували навіть цілі поселення, де жили тільки іконописці. А золотили взагалі в окремій хаті, куди ніхто не заходив, тому що це було небезпечно для здоров’я.

Які є інші стилі написання, ніж “за каноном”?        

Є реалізм. Останні декілька століть це було дуже популярно. Коли почали малювати олією (а раніше ікони олією ніхто не малював, і за каноном, не малюють олійними фарбами) – це просто віяння світського живопису на іконопис.

Яка, на твою  думку різниця між іконописом і живописом?

Ікона – це те, що пов’язане з каноном. Вона більш декоративна, але там є своя символіка, традиція написання того чи іншого образу. Наприклад, який саме предмет має бути в руках. Яким має бути напис на свитку або на якій сторінці має бути відкрите Євангеліє. Яким має бути одяг, якого кольору, яка зачіска чи головний убір, яка борода тощо. Хоча я бачив взірці картин релігійного характеру, які були зроблені дійсно дуже гарно. Я не кажу про естетику, в них відчувається якийсь дух. Тобто я за те, щоб ікона чи картина передавала саме дух. Щоб вона викликала в людині найкращі почуття. Почуття, які зачіпають серце, щоб людина могла звернутися через цей образ до Бога.

Чи достатньо бути тільки художником, щоб написати ікону? Чи це має бути тільки віруюча людина?

Переконаний, що ікони пишуть тільки віруючі люди. Я бачив виставку дипломних робіт студентів, які навчаються на сакральному живописі… Там було дуже багато ікон і робіт релігійного характеру. І з них, може, одиниці дійсно чіпляють.

Коли, з твого досвіду, виходить найкраща ікона?

Треба молитися під час роботи, щоб вона була хороша, просити допомоги Божої. Думаю, що все одно ангели допомагають. Коли я сідаю малювати ікону, то не знаю, як я її буду робити. Сідаю – і переді мною ще загадка, якою вона буде.

DSC_0512

«Я працював у компаніях,  взагалі не пов’язаних з малюванням, був офісним працівником, і все-таки Господь вернув мене до писання ікон»

 

«З дитинства я вчився малювати, але ніколи не думав, що колись буду займатися іконописом» , – зізнається Феодосій.

Після закінчення художньої школи він поступив в училище, саме там на монументальному живописі спробував малювати ікони, розписувати і декорувати стіни.

«Потім я вчився в інституті на мистецтвознавця, але прогулював навчання, щоб їздити фарбувати дерев’яні церкви по Рівненській області. 5 років так проїздив. Я думаю, що це було невипадково, Господь готував мене до роботи, яку я виконую зараз. Пройшло 10 років, я працював в різних компаніях, взагалі не пов’язаних з малюванням. Був офісним працівником, і все-таки Господь вернув мене до того, щоб я писав ікони. Я дуже задоволений своєю роботою, кажуть, що ікона, як і слово, є одним із засобів пізнання Бога. І одним із шляхів до об’єднання з ним».

Як ти отримав першу пропозицію розфарбовувати церкви?

Через свого одногрупника. Я дізнався, що кум його рідної сестри займається такою справою і йому потрібні люди. І я поїхав.

Перше село – Пустомити, Гощанський район Рівненськоїї області.

Пам’ятаю, коли в тому селі ми закінчували фарбувати храм всередині, вже закатували підлогу, зафарбовували від іконостасу до виходу, прийшли дві жінки з сусіднього села. Прихожанки цього храму. Вони прийшли подивитися, як ми працюємо і принесли нам їсти. Хоча нас годували в дитячому садочку, але вони хотіли від себе пригостити: принесли сало, цибулину, яйце, хліб, помідори. Кажуть: “Хлопці, давайте ви будете їсти, а ми вам допоможемо фарбувати”. Ми погодилися. Показали їм місця, які треба пофарбувати, яким кольором, а самі сіли перед храмом на лавці їсти. Це був надвечірок. Тиша і лише трошки відчувався шелест листків липи. І тоді храм освітився сонцем і я подивився на цю картину: бабусі з такою радістю, любов’ю фарбували ганок церкви. І я відчув, не знаю… щось таке незрозуміле для мене, таке щастя…. І я сказав своєму другові, який сидів поруч: “Льоша, я щасливий!”. Він відповів: “Я теж!” І ми почали плакати з салом і помідором в руках. Я вважаю, що це перший раз, коли я відчув благодать. І це відчуття мене зачепило.

Чи доводилося вам не тільки розфарбовувати, але й малювати?

Так, це було в нашому останньому селі – Оржеві. В один рік ми фарбували місцевий храм з-зовні, а в інший зсередини. Тоді якраз треба було дещо намалювати. А саме серафимів. Я намалював одного серафима, мені наш бригадир сказав: “О! Прекрасно! Це супер!”. Але поки я робив трафарети в іншому місці, він його  перемалював…

Потім він доручив мені олійними фарбами в кольорі відтворити дерев’яне розп’яття, яке зверху увінчувало іконостас. І коли я малював кров, для мене це було велике потрясіння. Я не можу вам описати те, що відчував в той момент… До цього я такого ніколи не відчував: морально і навіть на фізичному рівні.

Чи місцеві жителі вам давали якісь поради?

Кожен день приходили так звані радники. Їх вистачало. Спочатку наш бригадир з ними спілкувався, у нього погано виходило і він казав: “Ну, хлопці, ви ж розумні, ви ж студенти, давайте ви будете з ними спілкуватися”. І ми виконували роль дипломатів. Пояснювали, що ми як спеціалісти краще знаємо, що треба робити, які кольори потрібні.

DSC_0576

«Ми не могли прийти до тями, приїжджаючи з села до міста»

 

“Цей перехід був жахливий. Ми довго не могли прийти до тями, приїжджаючи з села. Дивилися на заклопотаних людей, які швидко рухалися по своїх “надважливих” справах. І нам було навіть смішно дивитися на все це, – розказує Феодосій. – І я згадував в цю хвилину передачу про мандрівників, які повернулися з Нової Гвінеї, де прожили декілька місяців. Вони розповідали, що там були щасливими, там все дуже просто. І коли вони повернулися в Москву, потрапили в метро… Це на них справило неабияке враження. Страшне”.

А як друзі реагували на вашу роботу?    

Ми розповідали їм про наші подорожі, навіть запрошували їхати з нами. У нас була одна компанія, в якій ми спілкувалися на… високі теми… Серед нашого кола були люди, які теж шукали Бога. Я ще тоді ніби і не шукав, але Він мене, напевно, шукав…

Як відбувся переїзд з Рівного в Київ?

Це було випадково… Кілька разів я їздив в етнографічні експедиції до Чорнобиля в зону відчуження. Ці експедиції започаткувала Ліна Костенко. Туди їздили науковці з різних областей України. Ми з другом Льошею їздили туди як лаборанти. Нам було цікаво… студентський інтерес, пригоди. А потім я потрапив у Київ.

DSC_0514

«Я відчув, що це і є моє покликання»

 

“…Я робив кар’єру в одній з приватних компаній, але відчував, що це не моє. Я хотів  займатися творчістю, часто з ностальгією згадував часи, коли ми їздили фарбувати церкви. На той час я вже ходив до церкви, і я просив Бога, щоб він дав мені роботу, яка буде пов’язана з церквою, з молитвою, з творчістю, але не знав, що це може бути. Про іконопис у той час навіть не думав. Я слідкував за вакансіями у Києво-Печерській Лаврі…”

Вакансії у Києво-Печерській Лаврі?

Так, у Лаврі крім монастиря є адміністративний корпус, а там – є дизайнерській відділ. Одного разу побачив, що вони шукають дизайнера, відразу відправив резюме, але я не підійшов.

Ці вакансії в Інтернеті розміщені?

Так. Цілий рік я був без роботи, стояв на обліку в центрі зайнятості… Аж якось одного прекрасного дня їхав в метро і всередині почув голос, який сказав: «Малюй ікони».

Я подумав: «Маячня якась», – і пішов далі, але тут почув другий раз, наполегливіше: «Малюй ікони». Я зупинився. В цей момент  все моє життя перевернулось з ніг на голову. Це було і щастя, і радість, від того, що я побачив дорогу, побачив, що мені робити далі і, одночасно,  страх, тому що незрозуміло, з чого починати. Моя дружина була вагітна другою дитиною, я був без роботи і починати якусь нову справу було ризиковано, але я відчув, що це і є моє покликання. Так, мене покликали. Дуже добре пам’ятаю: це було 1 лютого, шість років тому.

DSC_0567

«Роботу я сам ніколи не шукав, вона сама мене знаходила»

 

«…Перше благословення я отримав від дружини. В той день, коли вона прийшла додому, я сказав їй, що хочу малювати ікони і хочу цим займатися серйозно. Вона сіла, витримала паузу і сказала: «Тоді вперед! Але напевно ж треба вчитися, щоб це робити?». «Напевно», – кажу я. «Тоді треба це робити дуже швидко».

І я почав шукати. Знову пішов у Лавру в іконописну майстерню до отця Іоана. Він мені сказав, що роботи є багато, але взяти мене вони не можуть, тому що потрібно вчитися. Він і порекомендував мені Анну Піркову. Вона вела іконописний гурток при Покровському храмі, у військовому госпіталі. Туди приходили люди, які хотіли навчитися іконопису для себе, для душі. Але коли я їй зателефонував, то відразу сказав, що хочу цим заробляти на життя. Почав вчитися, а через кілька місяців у мене вже було перше замовлення на ікону».

Хто був зображений на твоїй першій іконі?

Казанська Богородиця. Після цієї ікони відразу з’явилося інше замовлення, потім інше, і так одне за одним. Я ніколи не шукав замовлень, вони самі мене знаходили.

І в цей час ти продовжував вчитися?

Так, а нашій групі запропонували розписати храм.  Пам’ятаю, ми перед цим розмовляли з Анною про те, що було би прекрасно колись розписати храм, але це були розмови з області фантастики! Одного разу, коли ми вже працювали у першому  храмі, зайшов священик, побачив нас, заліз на риштування, подивився і каже: «Перше, що я бачу у вашому розписі – це любов, і я хочу запропонувати вам розписати ще один храм». Так ми почали розписувати храми.

DSC_0582

«В одному з храмів є стіна, яку ми фарбували 13 разів»

 

«…Найцікавіше – коли заходиш в храм, а там ще тільки штукатурка або навіть і її немає. Ми спілкуємося зі священиком, він розповідає, як він бачить майбутній розпис, пропонуємо своє бачення. Керує цим процесом Анна – найдосвідченіший майстер. Ще треба врахувати, що деякі зображення в тих чи інших місцях в храмі є обов’язковими, а є місця, на яких можна довільно розмішувати зображення. Але їх ми теж  обов’язково узгоджуємо зі священиком».

В чому особливість, цікавість саме цієї роботи?

Я взагалі дуже люблю монументальну, велику роботу. Особливо на стінах, коли можна розвернутися, коли фігури можуть бути по чотири метри, коли треба на різних ярусах малювати, коли саме створюєш композиції, а не просто змальовуєш або збільшуєш вже існуючі зображення.

Наприклад?

Є багато сюжетів з Євангелія, які до нас малювали вже століттями і ми їх використовуємо, а є сюжети, які ще не малювали, буває і таке. І це найважче, і найцікавіше водночас.

На монументальних роботах ціна помилки вища, так?

Скрізь висока ціна помилки. Я фотографую весь процес роботи, щоб побачити, як це виглядає збоку. Тому що коли малюю, я звикаю до зображення і не бачу помилок, а на фотографії все прекрасно видно: неправильну форму, лінію.

Наскільки легко виправити помилку у монументальній роботі?

Буває, що ми по декілька разів перемальовуємо. В одному з храмів, наприклад, є стіна, яку ми  фарбували 13 разів.

Ми найбільші критики своєї роботи. Вже навіть батюшка може нас підганяти, якщо потрібно встигнути до якогось свята. Але ми не можемо показати незакінчену або зроблену як-небудь роботу, нам буде просто соромно перед Богом та перед людьми.

Потім, коли ти приходиш в храм, розписаний в тому числі тобою…

Не мною, а нами. Коли я показую комусь нашу роботу, мене часто запитауть: «А що саме ти тут зробив?» Я завжди кажу, що це – колективна робота. Це ми зробили, а не я, ти не можеш туди вставити своє «я». Ми часто працюємо конвеєром: один робить розмітку, інший розкриває кольори, третій прописує, четвертий пише лики – і ти не можеш сказати, хто це писав. Писали всі! І це прекрасно.

DSC_0527

Як зібралася ваша група?

На першому храмі у нас помінялось 18 людей, але основний кістяк зберігся до цього часу. Зараз ми називаємося «Іконописна майстерня Анни Піркової». І також я працюю як окремий майстер над особистими замовленнями.

Іконописці працюють тільки в одній конфесії? Чи може бути так, що розписують церкви однієї конфесії, а потім іншої?

Наша група розписує храми однієї конфесії, але я знаю інші приклади.  Є двоє друзів, один – римо-католик, а інший – православний, вони розписують храми різних конфесій. Я особисто не бачу в цьому нічого поганого, а навпаки, в Літургії ж співається: «Да будут все едины».

У тебе є мрія?

Є мрія будувати храми. Під ключ (сміється). Будувати, починаючи з проекту, провести в одній концепції всі будівельні роботи, довести до кінця і розписати. Я би хотів цим займатись.

Загалом скільки храмів ви розписали?

Чотири повністю і чотири частково.

Розкажи про особисті замовлення, коли до тебе звертаються люди, які замовляють ікони. Як це взагалі працює? Як вони описують, чого саме хочуть?

Буває, приходять люди, які не ходять до церкви, не моляться, вважають себе віруючими в душі. Часто буває, що вони хочуть комусь подарувати ікону. У них виникає ідея, що ікона може бути найкращим подарунком – я вважаю, що це прекрасно, що це неоднозначно і не просто так. І тоді я можу порадити, запитати, які у людини вдома ікони вже є, а якщо немає, то я кажу, які повинні бути в першу чергу, і тоді пропоную варіанти. Сьогодні, наприклад, у мене була зустріч з людиною, яка захотіла зробити подарунок священику і питала, яку ікону краще подарувати.

Ти щасливий, що у тебе така робота?

Я дуже щасливий. Думаю, що в будь-якій професії можна реалізуватися як особистість. Якщо тобі подобається, наприклад, бути сантехніком, то це прекрасно! Я бажаю, щоб кожна людина була на своєму місці і виконувала ту роботу, яка приносить їй всіляке задоволення: і моральне, і душевне. А щоб отримати духовну благодать, треба змістити фокус своєї уваги з себе на іншого, посвятити своє життя та працю Богові та людям.

DSC_0613

Кожна людина може стати святою

«Люди зображуються на іконах через те, що в них просіяв Бог і вони стали святими. На іконах зображають не тільки Ісуса Христа і Богородицю, а й простих людей, які заслужили на це своїм життям. Вони все життя працювали над тим, щоб нести людям світло Христа».

Тобто можна сказати, що ікона якимось чином передає життя конкретної людини?

– Життєвий шлях конкретної людини, тому що у всіх святих шлях – різний. На іконах зображують  так званні «горки», тобто символічні «сходинки», які показують щаблі розвитку цього святого. Тобто він йшов до своєї святості поступово. І це доводить, що кожна людина може стати святою.

– Чи означає це те, що в принципі кожна людина може бути зображена на іконі?

–  Звичайно, кожна людина, але треба заслужити на це.

– У тебе є улюблений святий?

– Іоан Хреститель. Навіть у Євангелії написано, що це найбільша людина по святості, які жили до того часу.

– Інколи люди в Україні до ікон ставляться як до «столу прийому замовлень», тобто приходиш з конкретним побажанням і говориш про нього людині, так ніби це працівник якогось органу. Чи ти помічав таке? І як ти до цього ставишся?

– Це і помітили іконоборці. Дійсно, є такий фетиш у людей, вони забувають, що прийшли до Бога і просять чогось в дерева чи фарби.

Зараз часто можна зустріти таке: перед однією іконою треба просити народження дітей, перед іншою – зцілення серця, перед третьою – зцілення ноги, руки чи ока (сміється). Знаєте, мені здається, що мудрі священики навіть деколи спеціально розповідають такі речі, щоб людина просто в церкву прийшла. І помолилася хоч так. Думаю, якщо людина навіть так буде старанно молитися, то Господь дасть цій людині те, чого вона просить за її старання і труди. Мені здається, що навіть якщо ми звертаємося до конкретного святого, через нього ми все одно звертаємося до першообразу, до Бога.

Advertisements

Join the conversation! 1 Comment

  1. Дуже цікаве інтерв’ю, дякую. Це для мене ковток свіжого повітря 😉

    Reply

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized