Давати гроші всім, хто просить: перші результати


оля макарТекст: Оля Макар, Київ

Пройшов перший тиждень мого експерименту. У середу я поїхала на відпочинок з літніми людьми (про який скоро буде пост), тому три дні випали. Тим не менше, перші висновки:

1..Тих, хто просить, дуже мало. Зазвичай протягом дня я буваю на 3-4 станціях метро – і часто не зустрічаю нікого. Навіть на Майдані та Льва Толстого часом нікого немає. За увесь час (4 дні) я зустріла лише 13 людей.

2. Найважче – побачити: часто я виходжу з переходу і аж тоді згадую про милостиню, і питаю себе: а точно нікого не було? Може, я просто літала в своїх думках і не помітила?

3. Дівчина з інвалідністю йшла вагоном, я почала діставати гаманець – станція – дівчина виходить – я за нею – вона стоїть перед вагоном, поки я панічно намагаюся дістати гроші – зрештою я встигаю до закриття дверей вкинути гривню в її пакет. Мабуть, я виглядала дивною.

4. Коли йдеш з друзями, помічаєш чиюсь простягнуту руку чи стаканчик, хочеш зупинитися і дати цій людині гроші – для мене в цьому є щось незручне. Ще не розібралася з цим почуттям.

5. Я не знаю, про що говорити з тими, кому даю милостиню. Поки що я лише усміхаюся, а коли вони дякують і чогось мені бажають, кажу: «Вам теж, взаємно, і ви будьте здорові». Це дивно, бо я 8 років щотижня спілкуюся з бездомними, але так.

6. Якщо я бачу якусь людину двічі за день, двічі даю їй гроші. І це прекрасне відчуття – не проходити повз, навіть якщо в тебе є на це причина. Хоча за тиждень таке трапилося лише раз, біля церкви до і після Служби.

7. Мені часто соромно, що я даю лише гривню. Особливо коли просять на лікування. І коли бачу стареньких бабусь.

8. Чудове відчуття – заглушити в собі суддю. Коли в метро заходить жінка і просить на лікування сина, у моєму мозку загоряється сигналізація: не вірити їй. Цього разу я впевнено її вимикаю, навіть не залишаючи собі права на сумнів чи підозру. Хто вона і наскільки чесна – це мене взагалі не цікавить. Вона просить – я даю свою нещасну, скромну гривню, папірець, який часто слугує мені закладкою для книжки. Відчуваю свободу в тому, щоб не скочуватися до осуду через цей папірець.

9. Хтось написав у коментарях, що милостиня – це спосіб заспокоїти совість: дав гривню – спиш спокійно. У мене працює навпаки: я почала значно більше уваги звертати на бідних людей, шукати їх поглядом, запитувати себе, хто вони. Хочеться дати їм значно більше ніж гривню, хочеться щось змінити у їхньому житті. Словом, милостиня – це пригоди.

Advertisements

Join the conversation! 5 Comments

  1. Щире пожертвування, навіть невеличкої суми грошей, для того, хто потребує, – автоматично добре діло.
    Але ж не завжди жебраки – хороші люди, яких побило життя. Часто це просто робота. От, наприклад, чому гроші на операцію збирають на вулиці чи у громадському транспорті? Чому не звертаються по допомогу до журналістів чи волонтерів, якщо все чесно? Чому люди працездатного віку, не каліки, просять милостиню? Важко роботу знайти? Та у великих містах, хай чорна, але робота завжди знайдеться…
    Словом, інколи ваша доброта може бути шкідливою інвестицією у лінь чи то зверхність ближнього.

    Reply
  2. Загалом – хороший експеримент.
    Прочитала, і отаке прийшло мені до голови:

    1. Я надіюсь люди, котрі просять милостиню, навіть якщо це неправда, що у них “син хворий” чи “мамі на операцію”. Тому що на такій милостині не важко заробити грошенят на “брудні руки”.
    Можливо, хтось читав пост про сплячих дітей і спокійних котів, задля яких просять гроші. Дивлячись на них – мені дуже хочеться плакати, тому що ні гривнею ні 10ма я не зможу спасти ситуацію – дитина не спить – її напічкали ліками, аби вона спала. Благо, таких випадків не багато. Але купа вагітних, з табличками, написаних одним фломастером по Києві вистачає.

    2. Я стараюсь не грошима давати, а їжею. Було пару випадків, коли мою гривню не приймали. Був випадок, коли мої фрукти повернули назад, бо їм треба були гроші. Все розумію, та якось “тоскливо на душе”

    3. Щиро вірю,що люди, котрі стоять і просять – щиро нужденні. Мабуть тому що, коли не вистачає грошей – ти не біжиш першим ділом стояти у переході. Це уже крайнощі, а значить потрібно допомогти.

    4. Про совість – це прикольно. Але не варто перетворювати кожного просящого на спосіб “заробити” значки на свою стрічку скаутських досягнень (а-ля – перевів бабусю через дорогу – отримав значок). Хоча, на це і розраховують ті, хто просять.

    5. І на останок хочу сказати ,що експеримент – перші кроки до створення етакого принципу по життю. А в цій справі потрібно керуватись освідомленням, а не шаблонами. Тому що одному бездомному ти допоможеш гривнею, одному ти нашкодиш гривнею. А іншому і справді гривня – це дуже мало, коли ти і справді міг віддати усі 5 чи 10 витрачених на “просящих”, котрі просто виконували свою роботу, а не були нужденними.

    Reply
    • Загалом – хороший експеримент.
      Прочитала, і отаке прийшло мені до голови:

      1. Я надіюсь люди, котрі просять милостиню, навіть якщо це неправда, що у них “син хворий” чи “мамі на операцію”справді потребували цього. По справжньому, не дивлячись на реальні причини.
      Тому що на такій милостині не важко заробити грошенят на “брудні руки”.
      Можливо, хтось читав пост про сплячих дітей і спокійних котів, задля яких просять гроші. Дивлячись на них – мені дуже хочеться плакати, тому що ні гривнею ні 10ма я не зможу спасти ситуацію – дитина не спить – її напічкали ліками, аби вона спала. Благо, таких випадків не багато. Але купа вагітних, з табличками, написаних одним фломастером по Києві вистачає.

      2. Я стараюсь не грошима давати, а їжею. Було пару випадків, коли мою гривню не приймали. Був випадок, коли мої фрукти повернули назад, бо їм треба були гроші. Все розумію, та якось “тоскливо на душе”

      3. Щиро вірю,що люди, котрі стоять і просять – щиро нужденні. Мабуть тому що, коли не вистачає грошей – ти не біжиш першим ділом стояти у переході. Це уже крайнощі, а значить потрібно допомогти.

      4. Про совість – це прикольно. Але не варто перетворювати кожного просящого на спосіб “заробити” значки на свою стрічку скаутських досягнень (а-ля – перевів бабусю через дорогу – отримав значок). Хоча, на це і розраховують ті, хто просять.

      5. І на останок хочу сказати ,що експеримент – перші кроки до створення етакого принципу по життю. А в цій справі потрібно керуватись освідомленням, а не шаблонами. Тому що одному бездомному ти допоможеш гривнею, одному ти нашкодиш гривнею. А іншому і справді гривня – це дуже мало, коли ти і справді міг віддати усі 5 чи 10 витрачених на “просящих”, котрі просто виконували свою роботу, а не були нужденними.

      Reply
    • Іра, я хочу сказати про дітей, які сплять. Я, звичайно, всіх не перевіряла, але якщо ти підеш, наприклад, у ромський табір, то побачиш, що там всі немовлята в такому дуже спокійному стані. Вони так живуть. Це і слабкість, і звичка. В Мозамбіку дівчата ходять з маленькими дітьми в школу і на танці – ті сплять увесь час.

      Reply
  3. Согласна в большей части со всеми пунктами.
    Особенно про “включение судьи” и про то, что хочется зачастую дать больше, чем гривну

    Reply

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized

Tags

, , , ,