Фільм Віталія Манського про Північну Корею

11401428_468468483318831_2028830960784848420_nТекст: Дар’я Мартиненко

Фото: Docudays UA, Deckert Distribution

Робота Віталія Манського «У променях сонця»/«Under the sun» – стрічка-відкриття цьогорічного фестивалю документального кіно Docudays UA. Вона вже встигла побувати за кордоном, де отримала низку нагород: за найкращий документальний фільм Центральної та Східної Європи Between the Seas на Міжнародному фестивалі документального кіно в Їглаві (2015) та спеціальний приз журі на Міжнародному кінофестивалі Black Nights у Таллінні (2015). Напередодні прем’єри в Києві про фільм Манського багато писали й говорили, його чекали, і тому під час київського фестивалю глядач мав змогу потрапити на перегляд стрічки аж на двох сеансах.

манський

Стрічка Манського варта уваги з кількох причин. З одного боку, це перший документальний фільм, відзнятий на території Північної Кореї, за її згоди та сприяння (до певного моменту) та за сценарієм, підготованим самою КНДР. Разом з тим, це стрічка, остаточний варіант якої не був узгоджений з північнокорейською стороною. Він змонтований з частин, відзнятих як за сценарієм, так і потайки, Олександрою Івановою та Михайлом Горобчуком, які на свій страх і ризик ховали їх від північнокорейських цензорів. Завдяки цьому він частково піднімає завісу невідомого у найбільш закритій країні світу.

944904_1062669067109493_8854194352871012045_nТому і я йшла на прем’єру «У променях сонця» з надією розкрити для себе один з небагатьох сірих клаптиків, що ще лишились на світовій мапі. Дізнатись про територію, що має назву й кордони, має чіткий образ, який, одначе, не дає впевненості в тому, що він правдивий. Я йшла до Будинку кіно з надією зрозуміти, якою є Північна Корея. З очікуванням побачити на екрані щось далеке й незвичне, жахливе й величне, відмінне від прийнятного для мене уявлення про світ. Проте фільм здивував.

944674_1062672250442508_4829529375486346496_nПерші кільканадцять хвилин показу я намагалась позбутись моторошного відчуття дежавю, бо картинка на екрані здавалась напрочуд знайомою, мов відголосок далекого минулого. Хащі багатоповерхівок, які заледве відрізняються одна від одної, порепаний асфальт біля величних монументів вождям, щедро встелений квітами. Ущент заповнені старенькі тролейбуси й автобуси, які ліниво повзуть вулицями й час від часу ламаються, тож самим пасажирам доводиться їх штовхати. Приміщення, у якому восьмирічну Жин Мі, головну героїню фільму, приймали до Спілки учнів, до дрібниць схоже на типовий палац культури та юнацтва будь-якого пострадянського міста. Або й на той самий Будинок кіно, у якому проходить показ фільму. Побут квартири, показаний у фільмі, нагадує облаштування помешкань тих, хто жив у СРСР. І взагалі весь простір Північної Кореї, зображений у фільмі, пройнятий духом радянськості.

1e6c8224b85e475d8e89bc8f16eae0e5

Та, навіть незважаючи на цю подібність, картинка на екрані здається якоюсь викривленою та гіперболізованою, бо там показаний не так звичний Радянський Союз, як щось після нього, законсервоване й застигле в часі. Штучні посмішки людей у кадрі (і сумнів, чи не є вони акторами насправді?), синхронні рухи сотень учасників свят, мовби відшліфовані упродовж тисяч репетицій. Бляклі вулиці без жодних реклам чи оголошень, без яскравих вивісок, графіті та вуличної торгівлі. Ними щоденно курсують машини з гучномовцями, крізь які ллється безкінечний потік прославляння найкращої країни в світі та її вождя. Уроки в молодших класах школи, під час яких діти цитують легенди про вождя та буквально вчаться ненависті до решти світу, який буцімто намагається знищити їхню країну.

944674_1062672250442508_4829529375486346496_nРежисер мовби демонструє глядачу, що й перед знімальною групою режисера розігрується великий і майстерно поставлений спектакль, з визначеними наперед локаціями, прописаними ролями та емоціями. Невідомо, чи люди, які на екрані виконують ролі батьків Жин Мі, є ними насправді. Вони наче не мають імен, бо на знімальному майданчику до них так і звертаються «мама Жин Мі» або «тато Жин Мі». Неясно, хто насправді вони є – журналіст і працівниця їдальні, як стверджувала при першій зустрічі з режисером сама дівчинка, чи інженер зразкової швейної фабрики та працівниця зразкового заводу з виробництва соєвого молока, ким вони стають за сценарієм північнокорейської сторони. І тим більш разючим здається контраст між цими сценами та тим, що оператори відзняли потайки від північнокорейських наглядачів-супроводжуючих. Сім’я Жин Мі, що ніби боїться торкатися до виставленої на обідньому столі їжі, яку перед цим привезли з ресторану запакованою. Безкінечна кількість дублів та невдоволення північнокорейського режисера недостатнім вихвалянням поживних властивостей традиційної страви кімчі перед об’єктивом.

2eaa7f18ae4541568c7a3c17160109aa

До ще більших сумнівів спонукає поведінка жителів Північної Кореї. Чомусь здавалось, що безумовна слухняність у КНДР досягається примусом, силою та страхом. Проте у фільмі цього не видно. Сам режисер у дискусії з глядачами після показу відзначив, що був би радий побачити хоча б тінь сумніву в тих, кого знімав. Але в них немає страху. Натомість є щось таке, що йде після страху. Якесь нерозуміння того, що може бути інакше, що існують альтернативи. І видається, що бажання показати свій патріотизм, свою любов до країни, в якій вони живуть, є цілком щирим. Так, фільм завершується кадром з Жин Мі, яка, за версією Віталія Манського, розплакалась від хвилювання, надто переймаючись тим, що не може зробити все можливе для своєї країни та її вождя. І у відповідь на прохання режисера пригадати щось приємне й радісне в своєму житті чи розказати якийсь віршик, вона починає декламувати присягу вірності Кім Чен Іру.

acd0ef75d7874854b280882571e66c7aЯк на мене, стрічка у своїй достовірності вийшла якоюсь на диво сюрреалістичною. Адже перегляд фільму про КНДР насправді не дає відповідей. Навпаки, він зумовлює появу ще більшої кількості питань щодо побаченого на екрані. Він дає зрозуміти, що Північна Корея – це особлива країна, яка живе у своєму ритмі, мовби не підвладна законам часу. І в ній живуть люди, які щиро люблять свою країну та вождя, не вдаючись роздумами, чи буває якось по-іншому. Певно найвлучніше описують враження від фільму слова, якими починається його трейлер: «У цій країні сонце сяє навіть уночі. У цій країні живуть найбільш щасливі люди на Землі». І чомусь після перегляду ці слова не викликають сумнівів.

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

культура

Tags

, , , , ,