116756a7708d7c004bc41d6822a87ee5Текст: О. М.

Коли ми лише познайомилися, я вже була впевнена, що вона – особлива. Ще поки я йшла коридором до її кімнати, вже знала, що у неї будуть особливі думки, я очікувала, що вона говоритиме щось незвичайне – хоч відразу розгрібай на цитати. Так, вона молода, але вона – я точно знала! – вмістилище світової мудрості. Чому? Бо вона – інвалід. А інваліди – люди особливі.

– Яка у тебе мрія, Таня? – питаю, сподіваючись почути щось грандіозне. Вона мріє ходити? З’їхати з цього проклятущого інтернату? Може, вона мріє про справжню сім’ю? Хоче справедливості у світі і доброго ставлення до людей з інвалідністю? 

Хочу в театр. Ніколи не була.

Ми знайомимося все ближче. Я часто приїжджаю до Тані, ми багато спілкуємося. І я дещо помічаю.

Замовляю їй в кафе якусь дивну картоплю з сиром – ів їй не подобається. Ей, Таня, Я (Яяяя!!!) тобі просто так замовила картоплю, від всього свого доброго серця, а ти не будеш її їсти?

47714b2defc897204a8b18951e10311aНа день народження я купила Тані кофтинку за 200 гривень. Довго шукала, а їй…  не те щоб не сподобалася, просто вона, як діти, не вважає одяг подарунком. Я повезла її в кіно, запросила друзів, ми витритили гроші, а їй не сподобався фільм.

Словом, я була розчарована. Замість бути особливою, мудрою і вдячною, Таня показувала характер і цей характер мене все менше влаштовував.

Але вона має на нього право! Вона має право на свій паскудний характер, – переконує мене подруга, коли ми їдемо з того довбаного кінотеатру.

З цим важко погодитися, але так. Вона має право на характер, на свою думку, має право не їсти несмачну картоплю. Ніхто не забирав у неї права говорити, що думає, лише тому, що вона має інвалідність. Так, я прийшла до неї, бо вона – людина з інвалідністю, а таким треба допомагати.  Але я подружилася з нею тому, що вона – Таня, у неї своя історія, свої хобі і улюблена музика. Неможливо дружити з людиною, доки сприймаєш її як соціальну категорію, доки бачиш перед собою згусток своїх же ж стереотипів.

Моя знайома вихователька розповідала, як якось жінка-карлик розізлилася на дитину на зупинці, бо та її надто неприховано розглядала і показувала на неї пальцем. Мою знайому розізлила ця жінка-карлик. Карлики не мають злитися, вважала вона, а тим паче – на дітей. Наче всі колеги з садочка моєї знайомої не зляться на дітей і не кричать на них.

А бездомні, яким ви допомагаєте, п’ють? – питають нас часом журналісти. Агов, люди, а в нашій країні взагалі багато людей, які не п’ють? А у вашій родині ніхто не п’є?

У всіх цих соціальних групах так важливо відшукати людей. Згадую картинку, де чоловік роздумує, як звернутися до іншого, на візку: інвалід? Неповносправний? З особливими потребами? З обмеженими можливостями? “Мене звати Альберто”, – відповідає йому той. Просто Альберто.

Дивитися на людину і бачити лише її інвалідність значно простіше. Вона може нічого й не казати, а ти вже “знаєш”, які у неї проблеми, права чи пільги. Наче це й усе, про що вона думає. Пізнавати, розуміти конкретну людину з іменем набагато складніше. Але – і це головне – також і значно цікавіше.

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized

Tags

,