Лист Анни, літньої жінки з будинку престарілих у Італії

Фото з будинку престарілих у Львові, авторка – Олександра Чернова  

12075102_491104801049042_8946174970010967708_n

Я ніколи не хотіла бути комусь тягарем. Не буду згадувати про своїх племінників, в яких вже є свої діти і яким я віддала свою квартиру, в якій мешкала перед тим, як оселитися тут. Я сама захотіла її залишити. А що б ви зробили моєму місці?

Мені 82 роки. Я не надто стара, але залишатися одною вдома вже не могла. Іноді я забувала прийняти ліки, а іноді не могла зранку вийти з дому, аби сходити в магазин. І тоді я вирішила: будинок для престарілих, де я змогла б жити з приємними людьми мого віку. Все казенне, все гарантоване, не треба застеляти ліжко, готувати їжу й комусь заважати.

12036510_491104811049041_2207034681479290221_n

Залишити свій дім не було легким. Одна річ це сказати, інша – зробити. Але зрештою я таки зробила це. Деякий час не могла зовсім спати: меблі, сервіз, посуд, фотокартки на стінах, запахи, гомін, каструлі. Коли вони завжди поруч – здається, це нормально, їх не помічаєш. Але коли ці речі вже не належать тобі, тоді це відчуваєш.

12079530_491105197715669_671515730827296796_n

Тут мені не погано. Годують. Чесно кажучи, їжа не завжди якісна й інколи просто “прийнятна”. Чистота. В теорії навіть є гарний сад. В теорії, тому що коли мій стан здоров’я погіршився, без допомоги іншого в цей сад я піти на можу. Зрештою, немає особливо на що нарікати, якщо не зважати, що коли перебуваєш тут, всередині, все життя починає перекручуватися. Те, що було колись нормальним, стає неможливим. Спробуйте, якщо не вірите.

Час. Досить скоро ти забуваєш, який сьогодні день, тому що всі дні стають однаковими. Ти живеш так, ніби вже нема чого чекати. Навіть телевізійних програм. Тому що по телевізору є одна програма для багатьох людей і кожен хоче дивитися в цей час іншу.

12037962_491105181049004_9001309608029156061_n

Речі. Нема нічого складного в тому, аби купити нову батарейку для радіо, носовички, фруктовий сік чи журнал. Нічого складного, якщо ви з-зовні. Зараз всі ці звичайні речі я отримую лише коли час від часу до мене приходять племінники. Але вони мешкають далеко і я не хочу їм обтяжувати зайвий раз життя.

Окуляри. Тут все стає проблемою, і в цьому немає нічиєї провини. В мене зламалися окуляри, вони впали зі столика. І я витратила багато тижнів перш ніж знайти, хто міг би зі мною піти до лікаря замовити нову пару.

12038477_491104751049047_4748038525402614763_n

Ім’я. Якщо вже казати всю правду, найважче пережити той факт, що ніхто, протягом днів, тижнів не називає мого імені. Якщо нема нікого, хто згадує вголос твоє ім’я, можеш мати все – але почуваєшся так, ніби не вистачає повітря. Закінчиться тим, що й я його забуду?

Тому я сказала сама собі: треба щось змінити.

11037555_491104614382394_6186465198205710420_nАле що можу зробити я? Що ще? Можу стати подругою. Вірною подругою. Так. Якщо шукаєте подругу, приходьте до мене. Я маю час і ви не потурбуєте мене. Мені цікаво те, що відбувається в світі й мені сподобалося б слухати ваші розповіді, розмовляти з вами. Я сказала собі: “Година часу”. Вашого та мого. Аби стати друзями, аби мати на кого покластися. Перед обличчям самотності.

Щоб стати друзями для бабусь і дідусів у будинках престарілих у Львові, Івано-Франківську та Києві, пишіть сюди.

Advertisements

Join the conversation! 1 Comment

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized

Tags

, , , , , ,