1044985_682696911746017_548980891_nТекст: Оля Макар

Ілюстрації: Tatsuro Kiuchi

У Маші є три великі пакети. Там одяг, кип’ятильник і банка, булочки, документи, вологі серветки, Конституція і багато газет. Маша читає газети від першого до останнього рядка, а потім стелить на холодні дерев’яні крісла. У неї немає чоловіка, ліжка, зимового взуття, телефона і надії, що завтра з’явиться дім і можна буде нарешті покинути вокзал. На вокзалі Маша вже десять років. Сьогодні я ночуватиму з нею.

6301891214_bdd57526c3_o

У неї зелені очі і русяве з сивиною волосся, акуратно зібране у хвостик. Їй 62, вона швидко говорить, перестрибуючи з теми на тему. Любить спілкуватися, легко заводить бесіди з незнайомцями, які й не здогадуються, що перед ними — бездомна. Знає усі новини і шкодує, що колись не стала журналістом. 

Я все хотіла купити собі маленьке радіо, щоб слухати трансляцію сесії у Верховній Раді. Весь Київ передивилася, а мені всі відповідають, що воно не транслює сесії. Так я його і не купила. А є прийомнички, тільки вони великі і важкі, їх незручно носити. Я політикою завжди цікавилася, завжди все знала. Якби в 2002 році не прийняли закон, що вносити грошову заставу, я тоді вже готова була стати депутатом. Я вже тоді знала, як змінити життя. А саме прикріше, що вони ж нічого не знають, ці багаті, вони ж цих проблем не мають.

3d6da34d35c69e6b05a5a4818722c44cПроблеми людини без дому на прикладі Маші: де зберігати речі, де сходити в туалет, переодягнутися і помитися (МакДональдс, вокзал, єдиний в місті соціальний центр на периферії), що поїсти (інколи хочеться чогось гарячого), як лікуватися (постійно), де знайти чистий одяг і взуття (благодійні організації), як їхати у громадському транспорті, щоб не вигнали, як не впасти у відчай (найскладніше. Варіант Маші: всіляко допомагати доньці і внукові). І уже потім – де взяти гроші. Близько двох третіх бездомних працює – прибирають, вантажать, здають пляшки, підмітають вулиці… У Маші, наприклад, є пенсія – її вистачає на те, щоб не голодувати, але за неї ніколи не знімеш квартиру чи кімнату.

— Я коли вже без квартири залишилася, постійно шукала роботу. Тоді вікова дискримінація була: нікуди мене не брали. Тільки кондуктором взяли. Пам’ятаю, така зима холодна, 30 градусів морозу, старі автобуси «Ікарус», холодно в салоні… але я була рада, що хоч якась робота є.

Близько півночі вокзал перетворюється на нічліжку: невелика меншість з усіх, хто тут дрімає, справді чекає на потяг. До півночі Маша і не пробує засинати: немає сенсу, треба дочекатись першої перевірки. О 12-тій вона каже:

— Блондинка йде.

У блондинки довга коса і четверо помічників.

— Пасажири, підніміть свої білети! – каже блондинка.

— Та які білети, ти шо, їх не бачиш? – кажуть її помічники, вказуючи на наших з Машею сусідів. Дідусь, зовсім сивий, на милицях і з розпухлою ногою не проходить перевірку – піднімається, шкандибає. Залишає дві свої сумки, не зважаючи на охоронців, що кричать, аби він забрав свої речі.

— Дідусь хоч чесний, чесно каже, що зараз назад прийде. Усі ж прийдуть, коли охоронці підуть геть, — каже Маша. Вона має рацію: вже через кілька хвилин бездомні знову займають свої місця.

— Моя теорія така: є бездомні видимі, а є — невидимі, — розповідаю Маші, — Видимі — це ті, яких ми часто помічаємо на вулиці чи в переходах — вони брудні, нерідко — п’яні… Усі звертають на них увагу і тому здається, що їх дуже багато. А невидимі — це такі, як ви: вони доглядають за собою, десь працюють, і сторонній ніколи й не подумає, що вони живуть на вулиці. Але оскільки про невидимих не знають, людям здається, що бездомний — це обов’язково брудний і п’яний.

Маша погоджується.

1a2284e07fc3c6466fba25128996dd0eДобраніч, — каже. Засинає відразу ж. На вокзалі шумно, оголошують прибуття поїздів, приходить міліція, щоб сказати, що бездомні зайняли всі місця і пасажирам ніде сісти. Маша спить. Звикла. Я їй трохи заздрю: наступні чотири години я даремно намагатимусь задрімати. Близько п’ятої ранку мені це нарешті вдасться. О шостій нас будять голоси охоронців і Маша йде кипятити воду, щоб заварити каву з пакетика. Кава чорна й гірка, схожа на ночі на вокзалі. І її так само мало.

Я для себе вирішила ніколи слово «бомж» не вживати, — каже Маша під час нашого сніданку, — навіть якщо хтось мене сильно розізлить. Тоді мені легше з цими людьми говорити і, можна сказати, жити. Я колись стояла біля магазину, така замучена. А там два охоронці між собою про мене говорять: «Та вона бомжиха», — каже один. «Та наче ж нормальна», — інший. Я тоді всю ніч плакала.

70fd7f248e107e91fff34d5861a188bbЇї історія банальна: у неї була невелика квартира і доросла донька. Квартиру вирішили розміняти на дві, і не вгадали – почалася інфляція, донька за свою половину суми купила машину, Маша за ці ж гроші кілька років ночувала у платних залах очікування. Потім донька вийшла заміж і поселилася у чоловіка. Час від часу Маша до них приїжджає – погратися з онуком, залишити речі. Але їй складно там, вони увесь час сперечаються, сваряться. До того ж, зятеві батьки. Може, якби у кожного був трохи інший характер…

Зараз ми підемо в туалет, там можна вмитися, і я переодягнуся, — за сніданком Маша розповідає про свої плани на день, — Сьогодні має бути тепло, то я часто так роблю: виперу в умивальнику речі, а потім іду на полянку за вокзалом, я там знаю місце, щоб ніхто не бачив, — одягаю ці мокрі речі і стою так, сушу їх на собі… Але перед тим маю піти до метро, взяти газету. Потім треба буде поїхати на Поділ, там в магазині акція на молочне, то я зекономлю. І ще треба мені для внука подарунок купити, в нього іменини були. Може, завтра до нього поїду. На обід в церкву піду.

Маша говорить ще багато, і в ці моменти я відчуваю, що хочу якнайшвидше втекти з цього вокзалу, який уже ніколи не буде для мене просто вокзалом. Хочу втекти від цієї безвиході. Щоб переконати себе, що я можу все це припинити, що все ще під контролем – хоча б у мене. Бо з бездомністю так: вона надто рідко буває тимчасовою, зазвичай вона – до смерті. До холодної смерті десь на бетоні.

P.S. Я ночувала з Машею на вокзалі ще до революції. Через кілька тижнів після того знайшлися люди з бажанням допомогти – вони запропонували їй житло. Вона плакала і не вірила. Довго не могла звикнути: перші тижні спала одягнена і сидячи, як на вокзалі. Не могла сидіти вдома, їй все треба було кудись іти. Не хотіла викинути старий одяг («Він ще хороший, його просто треба випрати»). Прокидалася о шостій. Ніяк не могла повірити. Постійно дивилася новини – зрештою, як і вся країна – то якраз був кінець січня-лютий, розстріли на Майдані. Плакала. А потім пішла з дому – сказала, що йде в політику, що не хоче марнувати жодної хвилини.

Після того її бачили на віче – Маша, як вуличний проповідник, кричала свої гасла і не зважала, що натовп їх не сприймає. Здається, не чула всіх тих грубих слів, що лунали їй у відповідь. Тоді стало зрозуміло: навіть вона не змогла не збожеволіти на вулиці. Я знала, що таке трапляється з кожним: через рік, два, п’ять – у бездомних не витримує психіка. Але не думала, що це станеться і з нею. Та бездомність така: вона забирає все.

*Ім’я героїні змінено

Advertisements

Join the conversation! 1 Comment

  1. мені так сподобалося!

    Reply

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Історії про бездомних

Tags

, ,