Текст: Марина Сніжинська

Фото: Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

27 вересня у Києві на Подолі відбулася хода вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, організована «Спільнотою Святого Егідія» та рухом «Молодь За Мир».

На цьому мітингу було двоє жінок, для яких ті страшні події, що відбулися 74 роки тому, є більше, ніж трагічною сторінкою в історії. Вони бачили все на власні очі. 

Софія Григорівна Ярова вже у 16-річному віці брала участь в обороні Києва. Про те, що сталося в Бабиному Ярі, їй розповів рідний дядько. Його, як і решту військовополонених, відправили закопувати розстріляних євреїв. «27-го вересня на 8-му ранку усім євреям велено було прийти на вулицю Мельникова з теплим одягом і цінними речами. Люди думали, що їдуть у Палестину. Опівдні вже увесь Київ знав, що людей розстрілюють. У матерів відбирали немовлят і кидали їх у яму. Земля дихала, коли євреїв закопували».

Прихід німців до Києва проявив сутність кожної людини. Як серед киян були ті, хто видавав євреїв, так і серед німців були люди, що потай відпускали їх. Звертаючись до школярів та молоді, жінка закликала виховувати в собі людяність і боротися зі злом.

Сім’я іншої праведниці, Ганни Іванівни Бебих, мешкала неподалік Бабиного Яру. Жорстокі вбивства євреїв тоді ще 15-річна дівчина бачила на власні очі. Бачила, як людей роздягали, забирали і вивозили все, що вони мали з собою, а тоді стріляли їм у спини. «Перші два дні стріляли з ранку до ночі, – згадує жінка. – Потім – рідше. Убивали всіх – і євреїв, і ромів». Тоді ж вона допомагала батькам переховувати євреїв від поліцаїв. Ганна Іванівна наголосила, що за життя і свободу треба боротися, не думаючи про страх і ризик.

Те, що свічки пам’яті тримали в руках люди різних поколінь, засвідчує, що велика трагедія не є забутою. Але, на превеликий жаль, дискримінація за національною ознакою існує й до сьогодні. Ми маємо навчитися бачити і поважати людину в людині, безвідносно до її національної приналежності.