Текст: Ярослава Григорчук, Львів

Одного разу разом з друзями з МЗМ я побувала у дуже специфічному місці. Радянська п’ятиповерхова будівля розкинулась на околицях вулиці Медової Печери, неподалік гуртожитків Львівського університету ім. Франка. Її мешканці – люди похилого віку, не тільки з України, але й інших куточків світу, яких доля свого часу закинула на Захід, а згодом – і сюди. Це Львівський геріатричний пансіонат, простіше – будинок престарілих. 

Знайомимося з пані Марією. Вона розповідає, що вийшла заміж за «хохла», який забажав помирати на батьківщині. Так і опинилась у будинку, виконуючи останню волю чоловіка. Не зважаючи на біль у суглобах, легко піддається запалу музики і поринає у вирій танцю, адже в минулому вона – хореограф. Бальні танці – її пристрасть (охоче навчає легким, на перший погляд, рухам нашого друга). Сама з Сибіру, жила в Іркутську, Краснодарі, однак Україну любить не менше. Пані Марію сміливо можна назвати «душею» пансіонату, завжди весела та легко йде на контакт.

Познайомились ми й з іншими мешканцями будинку. Дехто з них ледь спускався з інвалідним візком сходами з третього поверху, дехто радів, немов мала дитина, печиву, дехто випитував, з якої ми церкви, а дехто нарікав на нестерпних сусідів. І всіх об’єднувало одне – вони тут самі, хоч якби не намагались це приховати.

Відділ ледь ходячих та зовсім лежачих розташований на третьому та четвертому поверхах. Умови – не найкращі. Зсередини будівля нагадує типовий гуртожиток, от тільки її мешканці зовсім не студенти, а вразливі одинокі люди.

Пані Віра – самотня (в усіх сенсах цього слова) бабуся. Бідкається, що зовсім не може ходити, навіть до балкону своєї кімнати. А вона ж так хотіла б провідати могилу батьків на Тернопільщині! У дитинстві ворожий снаряд поранив їй ногу. Батьки загинули. Так і лишилась на все життя калікою-сиротою. Недавно додалась ще й хвороба очей. Операція пройшла невдало. Деякий час мені здавалось, що старенька безперервно плаче, але, як виявилось, то – наслідки операції: постійно сльозяться очі. Бабуся всім серцем переживає за Україну: питає, які новини, чи досі йде війна, як там хлопці, що воюють, та коли настане мир. І дуже прикро їй, що, переживши одну страшну війну, будучи дитиною, застала ще одну – на старості літ.

У кожного мешканця пансіонату своя унікальна історія, і кожен охоче ділиться нею з іншими. Їм всім неймовірно не вистачає спілкування з банальними: “як справи?”, “як поживаєте?”, “що нового?”. Цим людям не потрібні статки, слава, шикарне життя чи дорогі дивайси. Все, чого не вистачає – лише краплинки уваги.

Кожна людина доживає до періоду, коли єдине щастя – це живі та здорові діти й онуки. Старість – не вирок, а лише стандартний період у житті кожного. Пам’ятаймо про наших старших друзів та даруймо їм хоча б інколи свято.

Якщо ви гадаєте, що самотність – це залишитись одного вечора перед телевізором вдома зі своїм котом, то ви нічого в ній не тямите. Завітайте у геріатричний пансіонат – і ваш світ уже ніколи не буде таким, як раніше.