Текст: Оля Макар

Я бачила ідеальне місто.

Там усміхалися одне одному й знали імена своїх сусідів. Не боялися підходити ближче.

Там люди різних поколінь знаходили спільну мову.

Там було багато музики і морозива. Багато музики і морозива для бездомних та ромів, для літніх і молодих. І ставалося чудо: навіть той, хто без ноги, танцював. Ось що вміє турбота.

У ідеальному місті не без проблем: ось хлопчик Робі, він живе у таборі на сміттєзвалищі, бо він ром (таким народився, в чому він винен?). Робі мріє займатися музикою, але його і в звичайній школі бачити не особливо хочуть. Тому він малює гітару на листку паперу і “грає” на ній. Місто це бачить – і вже до вечора знаходить для Робі дві гітари й один синтезатор, і тоді воно – ідеальне.

В ідеальному місті у солдат єдине заняття – грати з дітьми у шахи.

Там діти знають лише про одних воїнів – це воїни світла. Інші тут не бувають.

Це ідеальне місто, про яке я мрію: щоб у кожного був дім і щоб кожного в цьому домі хтось чекав. А місто щоб було великим спільним дахом.

Таке місто можливе, я його бачила.

Більше фото з події “Підійди ближче! День Києва для всіх”