Текст: Оля Макар

Фото: Аліна Кропачова, Оля Макар

Були в Слов’янську, і бачили:

що війна все руйнує, вона абсурдна й нікому не потрібна. Ніхто тут так і не зрозумів, чого хотіла ця війна. Вона залишає рани, які надто довго загоюються.

This slideshow requires JavaScript.

Війна виганяє з домівок, виганяє найменших, вчить їх боятися несподіваних гучних звуків, розпізнавати зброю і по-справжньому любити сонце й дощ після тижнів у підвалі.

Війна – це коли освідчення коханій дівчині на прошитій пострілами стіні.

Там всі і все пам’ятають погодинно. От тільки згадувати не хочуть. Буденні справи тут мають нові відтінки. Хтось навчився любити своє місто, сумував за ним, поки ховався від куль. А хтось – вже ніколи не відчує його рідним, як раніше.

Були в Слов’янську, і здивувалися: як тут красиво! Чи це місто було в чомусь винне?

Бачили найяскравішу будівлю міста – “Вітрила надії”. Тут діти живуть, в яких у сім’ях зовсім складно, у них тут – нова сім’я. Тут біженці, по черзі чергують на кухні, з тривогою дзвонять додому.

Цей центр був зовсім зруйнований, його відбудували усім світом. Ми теж привезли трохи допомоги від друзів з Польщі й Угорщини.

Спілкувалися увесь день, а найбільше вразили слова Єви:

“В будь-який день вони можуть прийти і забрати у мене все, що я маю. Тому я вирішила, поки цього не сталося, я не дозволю їм забрати ще й мій спокій”.

У Слов’янську, як ніде, відчуваєш цінність миру. Хочеться щось зробити, якось допомогти – будемо старатися. І скоро приїдемо ще. Там діти-переселенці вчаться танцювати брейк, хотіли влаштувати концерт. І самотні бабусі обіцяли чекати.

PS. Щоб допомогти, пишіть.