8002448815_6db479e5f4_z

«Мого сина, Дмитра Чикунового, розстріляли 10 липня 2000 року у Ташкентській в’язниці. Йому було 28 років, і він не скоїв жодного злочину», – це слова, які Тамара Чикунова промовляє безліч разів протягом останніх 14 років. Тамара називає себе маленькою слабкою людиною. Ця «слабка» жінка домоглася скасування смертної кари в Узбекистані, врятувавши життя десяткам засуджених і, як вона каже, всіх, хто живе чи колись житеме в цій країні. Бо її історія показує:  засудженим до страти може опинитись будь-хто. 

Перший лист

Дмитро Чикунов написав свій перший лист у 8 років, коли тільки пішов у школу. Він писав: «Моя мама за професією інженер, вона працює в політехніці, викладає геодезію. Моя мама дуже добра, і я дуже люблю її. Мою маму дуже люблять і поважають її студенти. Моя мама – велика рукодільниця, вона дуже добре шиє і пече смачні пироги. Я дуже люблю свою маму, моя мама найкраща в світі». Дмитро закінчив університет, займався бізнесом. Його «найкраща в світі мама» Тамара працювала юристом-консультантом. 17 квітня 1999 року у офіс Дмитра приїхало троє чоловіків у цивільному одязі. Сказали, що хлопець має поїхати в управління внутрішніх справ Ташкентської області. Запевнили Тамару, що це звичайна формальність, і через годину-другу його відпустять. Натомість жінка побачила свого сина через 6 місяців: «День, який не обіцяв нічого поганого, став відправною точкою жаху, в який потрапили я і моя єдина дитина. Його звинуватили у злочинах, яких він не скоїв, – подвійному вбивстві. Мого сина катували. Дмитро відмовлявся підписувати зізнання у злочині. До того часу, поки йому не почали погрожувати, що вб’ють мене». У вироку, який винесли Дмитрові, йшлося:  «Чикунов Дмитро, 28 років, росіянин, християнин, не має цінності для суспільства, у місцях позбавлення волі виправленню не підлягає. За своєний злочин засуджується до смертної кари через розстріл».

5065529479_8d9058f789

Лист перед побаченням

Щомісяця, за законом Узбекистану, Тамара мала коротке півгодинне побачення з сином: «Я була шокована, коли вперше його побачила.  Камера смертників – це броньована будка, куленепробивне скло. Мій син був одягнений у одяг в’язня концтабору, поголена голова, маленька шапочка, одяг в смужку, і замість імені – номер». Поруч з Тамарою завжди сиділи офіцери, які контролювали їхню з сином розмову. Звичайно,вони встигали поговорити тільки про кримінальну справу. Єдине, що могли зробити, це перед закінченням побачення прикласти долоні до скла, прощаючись.

Одне з таких побачень мало відбутися 10 липня 2000 року. Перед ним Дмитро написав листа. Він писав: «Дорога моя мамуля! Я так чекаю побачення з тобою. Я так багато хочу тобі сказати. Ми увесь час говоримо про кримінальну справу, а я хочу сказати, як я тебе люблю, поважаю, сумую за тобою, думаю про тебе, хвилююсь за тебе.  У тебе був день народження, я не зміг тебе привітати, але я обіцяю тобі, що колись цей жах закінчиться, і, як завжди у твій день народження, я засиплю тебе твоїми улюбленими трояндами. Настане день, коли ти будеш грітися на галявині, а біля тебе бігатимуть твої внуки. Я тобі обіцяю. Я тебе дуже чекаю».  У час, коли Тамара ждала біля воріт в’язниці на побачення з сином, Дмитра розстріляли. userid363214time20120907091245at55

Останній лист

«У мене вбили не тільки сина, вбили моє майбутнє. Я не хотіла жити далі, я кричала: «Господи, за що ти мене наказуєш? Чому так жорстоко, чому забрав не мене, а сина?», – ділиться жінка. Сорок днів вона вимагала свідоцтво про розстріл – безрезультатно. Тамара досі не знає, де він похований. На сороковий день їй зателефонувала жінка, і попросила про зустріч. Це була матір засудженого до смертної кари. «Дмитро розказував її сину про мене, бо вони були в одній камері, – розповідає Тамара, – Дмитро казав: «Якщо моя мама не встигне, і мене розстріляють, звернись до неї». І вона передала мені останній лист мого сина, який він написав перед стратою». Дмитро писав: «Мила моя мамуля! Благаю тебе, якщо до тебе потрапить цей лист, будь дуже обережною: ці люди готові на будь-яку підлість. Я прошу у тебе пробачення, якщо все-таки нам не судилось побачитись. Пам’ятай, що я невинний, я не проливав крові. Я тебе дуже люблю, ти єдина дорога мені людина. Будь ласка, пам’ятай про мене. Шле поцілунок тобі твій син Дмитро». a-13

Пам’ятати і допомагати іншим засудженим – те, про що просив Тамару її син. В пам’ять про нього вона створила організацію «Матері проти смертної кари і тортур». 2001 року для Мурата Рахманова, першого, кого захищала організація, скасували смертний вирок. Згодом влада Узбекистану відмінила смертну кару. Співпрацюючи з різними правозахисними організаціями, Тамара Чикунова домоглася відміни смертної кари у всіх країнах Середньої Азії, і досі продовжує роботу за права людини. Тамара переконана, що відміна смертної кари та ситуація у в’язницях залежать від кожного – від політиків, так, у першу чергу. І вона дуже багато працює з політиками. Але політиків обирає суспільство, політики говорять від імені народу, і вона дуже часто спілкується з ним: «Не будьте байдужими. Байдужість – параліч душі, це страшна хвороба. Мій батько часто повторював, що життя коротке, як дитячі штанці, і треба спішити жити. Залиште помсту і жорстокість у минулому, з ними неможлива радість».

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized