“Давайте разрушать стены Аушвица, которые мы видим каждый день!”
Про конгрес у Кракові-Аушвіці розповідає Оленка Юрійчук зі Львова:
Моя дорога до Аушвіцу була довгою. В моїй родині сплелось безліч народів-націй, однак з дитинства я себе усвідомлюю як полькою, так і єврейкою, так і українкою. Тому, коли випадково натрапила на інформацію про Конгрес, я з хвилюванням і ледь не зі слізьми писала листа і кликала усі небесні сили, аби таки потрапити туди.
Коли ми приїхали у Краків, ще не уявляли, що на нас чекає. Помалу готували хусточки та накопичували мовчанку у серцях. Однак жоден з нас не очікував, що це буде так складно.
Ми були на зустрічі з Мордехаєм, і, чесно кажучи, я очікувала від нього болючої оповіді. Слів ненависті, звернених до німців. Я не чекала, що він їх пробачив, я не була впевнена, що зможу це зробити сама. Та все ж, і цей єврей, який у 15 років залишився без родини, який поїхав у Ізраїль шукати кращої долі, зумів переконати, що прощення та любов – ось що ми маємо дарувати усім та кожному. Дякую Вам.
Мы вернулись из Освенцима. Уже этот факт ставит нас перед ответственностью. Мы вернулись оттуда, откуда почти никто не возвращался. Мы видели и можем рассказать то, что кроме нас никто не расскажет. И мы должны рассказывать о ужасах, происходивших там семьдесят лет назад.
Но в этом месте страха и бесчеловечности мы были вместе с друзьями. С людьми, которые доказывают факт того, что мы МОЖЕМ строить мир! Сегодня, когда каждый второй говорит о войне, мы можем взяться за руки и просто дружить! Я никогда не думал, что простая дружба и мир могут стать таким необычным и удивительным явлением, которое, кстати, так просто претворить в жизнь.
И ещё я думаю о войне, которая не так далеко от нас. Я сейчас даже не про Ирак или Украину. Я имею ввиду войну, которая идёт в наших городах, в наших домах, семьях. И даже в головах. Думаю, например, о бедных, которым никто не объявлял войну, но которые каждый день вынуждены выживать и “обороняться” от нашего общества. Думаю о стариках, которым так нужно “подкрепление” в борьбе с одиночеством. Война и насилие окружают нас, и если мы не можем спасти мир, давайте спасём миллионы миров вокруг каждого из нас! Давайте строить дружбу вокруг нас! Давайте дружить и помогать тем, кому так нужна наша поддержка! Давайте разрушать ужасные стены Аушвица, которые мы встречаем каждый день!
Діана Бабечко з Івано-Франківська:
Історія Мордехая — це історія про любов. Бо у всіх своїх діях він жив надією, вірою і любов’ю до Бога, навіть коли залишився сам – він знав, що з ним є Бог. Мордехай став для мене прикладом для наслідування. Я дякую йому, що він не впав духом, що в своїх 85 років прийшов до нас і поділився своєю надією, своїм прагненням до життя.
Побувавши в Освенцимі, я запитувала себе: чому? Що такого зробили ці люди, щоб над ними здійснювати таку безжальну розправу?
І тоді я побачила фільм про равина Давида Бродмана, який виступав на першому конгресі «Молоді за мир». Він сказав: «Ці питання не мають відповіді, ви ніколи не знайдете на них відповідь. Якщо ви питаєте, де був Бог у той момент, – то я скажу вам: він був з нами». І я зрозуміла, що добро перемагає не там, де воюють за мир, а там, де його несуть у своєму серці.