З Анжелою Богаченко ми познайомилися завдяки конкурсу “Місто для бідних – це місто для всіх” – тоді вона прислала свої роботи, потім ми списалися, потім зустрілися… Анжела з Донецька, але зараз живе в Києві –  вчиться на сценариста в Карпенка-Карого.  Сьогодні публікуємо її текст-враження від трьох фільмів Одеського кінофестивалю, які говорять про найважливіше.

229291_10152097987165375_1340821148_n

Анжела Богаченко. Близьке фестивальне кіно біля моря

Є така традиція – раз на рік пірнати у світ кіно на 9 днів. А краще це робити на півдні, біля «…квітучого цвітом акації міста у Чорного моря». Так, мова йде про Одесу, де з 10-го по 19 липня 2014 року проходив Міжнародний Одеський Кінофестиваль (ОМКФ).

За 9 днів я подивилась 27 фільмів – це було не просто. Складалось враження, наче я знайшла роботу, де обов’язковим є перегляд фільмів кожного дня. І це була б чудова робота, я вам скажу. Фільмів хороших було багато, прекрасних – мало. Майже всі на соціально тематику і, здебільшого, про самотність і пошук себе.

Про 3 фільми хочу розповісти. Взагалі-то про кіно можна говорити до кінця наших днів. На «кінці наших днів» хочу зосередити увагу. Про це варто і треба говорити саме зараз. Поділюсь враженнями від трьох фільмів: «Поле собак», «Натюрморт» та «Паперові душі». Вони невимовно різні, але й невимовно поєднані однією тонкою ниткою. Це історії самотніх людей, що втратили своїх близьких і шукають себе та думають, як їм жити далі.

 

«Паперові душі», Франція, Люксембург, Бельгія, 2013 р., Вінсент Ланно

 10566665_10154416536790375_1308106377_n

Фільм-закриття кінофестивалю – це витончена романтична комедія-драма Вінсента Ланно. З початку перегляду фільму глядач може одразу не впізнати одного з головних героїв на ім’я Віктор, якого грає харизматичний маестро французької комедії – 79-річний П’єр Рішар.

Головного героя звати Поль, який пише поминальні промови для людей. Він спілкується зі своїм другом і сусідом Віктором, який постійно прагне звести Поля з жінками, але все марно, бо герой ще не відійшов від втрати близької людини. Життя Поля круто звертає, коли молода вдова просить його написати текст для її восьмирічного сина. Режисер тонко вплітає містичні моменти у фільм. Робить це з легкістю і приємним французьким гумором, з атмосферою Вуді Алена.

Фільм показує зв’язок нашого минулого, теперішнього і майбутнього, які живуть одночасно. Це своєрідна компіляція часу, людей і їх зустрічей. І все це – про вічні цінності, такі, як вдихати кожну хвилину з близькими людьми та пам’ятати тих, кого вже з нами немає.

 

«Натюрморт», Великобританія, Італія, 2013 р., Уберто Пазоліні

 10588876_10154416536785375_1461492698_n

У головній ролі перед нами постає людина – Джон Мей, який працює у похоронному бюро. Він – маленький, непомітний і тихий робітник, який віддано працює на свою справу – проводить в останній путь людей, пише епітафії та сумлінно розшукує близьких тих, які жили і померли у самотності. Тому варто виправитись і сміливо зауважити, що головну роль у фільмі насправді виконує самотність. Назва фільму говорить сама за себе – життя головного героя, як пильний і незмінний натюрморт, в якому нічого не трапляється: Джон Мей продовжує педантично клеїти фотографії померлих людей, які ніколи його не знали, у свій таємний фотоальбом. Вони – єдині близькі люди, хто у нього є. Але настає день, коли «натюрморт» хочуть викинути. Добру людину звільняють і все, на що вдається вмовити шефа – це завершити останню справу про чоловіка, що не спілкувався з дочкою. Джон жодного разу не жаліється на життя. Фільм взагалі не вирує діалогами, але гра Едді Марсана говорить сама за себе. Можна навіть зустріти елементи чорного та англійського гумору. Думаю, цей фільм не для перегляду у компанії. Його краще дивитись наодинці або удвох, бо тільки так ми можемо пірнути у себе і змінити щось, поки ще є час. Поки всі живі.

Про кінець фільму не варто говорити, його варто пережити і відчути цей катарсис.

«Меседж» фільму для мене звучить так: наберіть свого батька, наберіть номер своєї матері. Напишіть своїй єдиній дитині, на яку супитесь. Поки ще не пізно. Бо, можливо, їх життя вже теж натюрморт, який скоро викинуть?

 

 «Поле собак», Польша, Італія 2014 р., Лех Маєвські

 10585598_10154416536795375_2026708324_n

Важко починати писати враження про такий фільм, бо набір слів-символів – це лише тінь того, що хочеться передати – те відчуття, коли у кінотеатрі аплодуєш стоячи. «Onirica» – оригінальна назва фільму, з італійської перекладається, як «мрія» або «сон». Це не фільм, це сон-поезія. З перших хвилин нас огортають слова Данте Аліг’єрі, які слухає у своєму плеєрі Адам, поет, що втратив кохану. «Божественна комедія» як легкий подих супроводжує весь фільм.

Вишукана церква, ангел без статі, книга, що кровоточить, Ніагара, що падає на церковний вівтар, батько Адама, який оре магазин на волах, зрізаючи плугом черепицю, серце у банці, яке б’ється до останнього під пильним поглядом маленької дівчинки,  яку, можливо, звати Беатріче. Сон, мрія, реальність? Що це все? Не хочеться порівнювати, але з перших кадрів відчувається душа А.Тарковського, ким, скоріш за все, і надихався Лех Маєвські. Але «Onirica» – це не Тарковський. Це авторське поетичне польське кіно, де ми бачимо події 2010 року, коли Польша переживала важкі «біблійні» моменти, проходячи крізь пожежі, зсуви грунту,  повені та загадкову авіакатастрофу, яка до сих пір не вкладається у голові (гине вся еліта країни, на чолі з президентом – світ перебуває у шоковому стані).

Виверження ісландського вулкану стає наче останнім попередженням для людства перед кінцем світу. Національна трагедія накладається на трагедію самотньої людини, яка не може змиритися з втратою коханої. Адам полишає роботу професора літератури і хоче тільки одного – постійно спати. Спати вічно, пірнаючи далеко від болю та реальності. Спати. А за кулісами у цей час наче пошепки звучить маніфест режисера: «Світ сну більш реальний, аніж сама реальність».

Цей фільм навряд чи сподобається великій кількості людей. Я навіть не впевнена, що тобі, читачу, він здасться близьким, але я б хотіла сподіватись, що ти відчуєш те саме, що і я – бажання берегти кожну хвилину з близькими, які можуть не повернутись додому більше ніколи. Можливо, ти теж подумки аплодуватимеш.

Advertisements

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized

Tags