Бездомний Ісус

rainy-nights-light-glass-city
– А знаєш, що найтяжче, коли ти живеш на вулиці? Найтяжче, от, знаєш, після ночі в підвалі чи на вокзалі, чи десь на лавочці в парку – от найтяжче вранці потім виглядати як людина. Бо інакше тобі кожен, хто йде по дорозі, плює в обличчя. І тоді вже нічого не хочеться

З Андрієм ми спілкуємося вже другу годину. Сидимо на трамвайній зупинці. Я п’ю чай, він – горілку. Йде дощ. 
Андрій неймовірно красивий. У нього такі глибокі-глибокі сірі очі, і він увесь час усміхається.

– Мені 33. Як Ісусові, – і усміхається. На ньому звичайні сині джинси, спортивна куртка. У руках тримає великий пакет BOSS.

– А ви… ви… еее… ну, ви бездомний? – питаю, бо не вірю, що він не «домашній».

З Андрієм мене познайомив Влад. Влад – бездомний. Андрій усміхається. Він уже п’ять років живе на вулиці.
Є така професія – кіллер – цим Андрій і займався. Він розказує про це між іншим, так, ніби про звичайнісіньку справу. Ніби про похід в магазин:

– Бандити показували на людину, два-три дні – і ми її пришивали.

Я теж роблю вигляд, що говоримо про буденне, що мені зовсім не страшно, що я не шокована. Все нормально, повторюю собі, з ким не буває… Ще Андрій зброю продавав. І наркотики. За це й сидів. А коли вийшов з тюрми, зрозумів, що повертатися немає куди. Дружина з ним розлучилася, з двома доньками дозволяє спілкуватися тільки по телефону.

– Я їй дзвоню, прошу, щоб дала їх хоч на п’ять хвилин побачити. Але нє. А мені, якщо чесно, соромно перед ними, що я їм скажу? Мені б лише побачити, і все.
На вулиці холодно. Ми розмовляємо, і повз нас проїжджають трамваї. Студенти спішать на пари.

– А мені нема куди спішити. Я вільний. На вулиці – повна свобода, ти ні від кого не залежиш. І ні від чого.
Накрапає. Я зовсім змерзла – купую собі в кіоску чай. Андрій від чаю відмовляється – дістає зі свого чорного пакета пляшку з-під мінералки. І усміхається. Дає зрозуміти, що то – не вода.

– Треба ж мені якось грітися, правда? А зимою, уявляєш, як?.
Ми говоримо вже другу годину. Мені не хочеться нікуди йти. Піду – і, може, більше ніколи його не побачу.

– А я дуже люблю спальні райони, просто обожнюю. Я часом приїжджаю на Троєщину ввечері, а там у вікнах, знаєш, видно силуети. І от я дивлюсь на них – сім’я на кухні вечеряє – і я уявляю, про що вони говорять, як вони живуть. Я їм не заздрю, ні. Просто приємно якось, ніби це моя сім’я, ніби це я там, у теплій квартирі, вечеряю. Увесь вечір можу так мріяти, дивлячись на чужі вікна.
А потім Андрій плаче. Я не знаю, що робити у таких випадках, я п’ю чай і вдаю, що не помітила його сліз.

– Я коли вийшов з тюрми, зрозумів, що Бог є.

Зі свого чорного пакету Андрій дістає Біблію. Каже, це єдина річ, яку зажди носить з собою, що б не сталося. Розгортає – а книга вся обписана кольоровими ручками.

– Червоним я підкреслюю те, що мене найбільше вражає. І знаки оклику ставлю біля улюблених фраз. Синім позначаю те, чого не розумію, що треба ще раз перечитати. А ось бачиш сердечко намалював – це значить, що дуже сильно сказано.

Усміхається. Цитує заповіді блаженства: «Блаженні вбогі духом, бо їх є Царство Небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні голодні й спраглі правди, бо вони наситяться». Цитує ще, і ще – все знає напам’ять. Андрій повторює, що йому 33. Здається, він хотів би, щоб 33 йому було завжди.

– Мене коли мєнти беруть, ти ж розумієш, що я міг би їм зробити. А я нічого не роблю, навіть не захищаюсь, коли вони мене б’ють. Просто я зрозумів, що це моя покута за минуле.

І сльози.

Андрій знову тягнеться до свого чорного пакета. Мені здається, там є все, що тільки може знадобитися людині. Водночас ці кілька речей у пакеті – все, що він має. Каже, що коли нічого не маєш, нічого не можеш втрати – і тому він вільний. Дістає кишенькову книжечку – й дарує мені. Це Псалтир, і він кольору хакі. Я сміюся. Камуфляжний Псалтир – що може краще схарактеризувати Андрія? Де він такий знайшов?
Допиваю чай. Надворі стає нестерпно холодно, і я помічаю, що усмішка на Андрієвому обличчі зникає. Він ще раз витягає горілку, робить ковток.

– Треба ж якось грітися.

Advertisements

Join the conversation! 1 Comment

  1. Прониклива історія… і така правдива
    Лиш як розірвати оце замкнуте коло людей з вулиці?

    Reply

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Історії про бездомних