Ми починаємо нову рубрику – історії про наших друзів-бездомних.

Будемо писати про них, про їхнє життя і про наші з ними стосунки. За роки спілкування і дружби з бездомними ми навчилися бачити в них людей – гідних, різних, таких же, як ми. Вони навчили нас дивитися глибше, бачити за брудним одягом особистість. У нас навіть пісня є: “Не існує на світі людини, / що була би настільки убога, / щоб за брудом й побитим обличчям / не могли ми побачити Бога”.

Щоб захистити приватість наших друзів, у історіях буде змінено імена і, можливо, деякі факти, які, втім, не змінюють суті. А ще – запрошуємо і вас разом з нами допомагати бездомним. А ще – запрошуємо разом з редакцією блогу збирати і розповідати бездомні історії.

UrkZqqzRNx4

ТАНЯ

Таня сидить на ліжку. Сидить на матраці, в ногах зім’ялось простирадло, заляпане кров’ю. Таня вкривається дублянкою. Поруч — складене покривало. На дверях палати — табличка “Бокс-ізолятор”. Таня дивується й знічується, коли я заходжу. На тумбочці біля ліжка — тюльпан у бляшанці від “Кока-коли”.

Хто це вам подарував? – питаю

– Хто-хто, Женя. На 8 Березня.

– Женя..? – перебираю в пам’яті всіх Таниних друзів, шукаючи серед них якогось Женю.

– Ну, Женя, зі Лісової. Дівчина така. Ви ж разом. Хто мені ще міг квіти подарувати?

Женя, моя дорога подруга. Це з нею ми разом уже майже два роки їздимо на Лісову знайомитися з бездомними, це з нею ми возимо їм бутерброди і чай. І це Женя познайомилася з 47-річною Танею, коли мене не було в Києві, і це вона попросила мене її провідати, коли Тані після морозів відріза пальці на ногах. І звісно ж, хто ж іще — це вона подарувала Тані тюльпан.

За хвилину до того:

Мені сьома палата потрібна, – запитую медсестру, вже двічі безуспішно обійшовши увесь поверх лікарні.

– Це вам, мабуть, в травматологію. Бо в нас у сьомій лише бомжі лежать.

– О, да.

– То вам бомжі треба? Ну, ходіть.

Сьома палата за великими білими дверима без розпізнавальних знаків. Цими дверима просто відокремили шматок коридору, поклали там ліжко — от і вийшла “палата для бомжів”, така собі прохідна палата — навпроти ліжка — двері, за дверима — ізолятор, в ізоляторі — Таня.

Так, Таня — бомж. Я ненавиджу слово бомж. Я не вмію матюкатися, і завжди запинаюся, перш ніж сказати — якщо вже доводиться — якесь неприємне слово. Зі словом “бомж” так само — потрібно подолати якийсь бар’єр всередині себе, це триває півсекунди, і це завжди помітно. Слово “бомж” – матюк.

Таня зовсім худа. Змарніле обличчя, великі окуляри. Говорить тихо, як людина, яка давно не говорила. Розказує, що вже й не знає, куди себе подіти з нудьги. Переживає за Діму — це її друг, трохи молодший від неї, йому 43, і він сліпий. Вони познайомилися на Стефанії — це такий центр, де бездомні можуть поїсти — і тепер вони разом. Разом легше, та й як їй його покинути, йому ж зовсім важко…

Таня переповідає новини, хвилюється за Крим, щоб лише не було війни. Чому, думаю я, вона лежить на цьому жахливому матраці, чому не розстелить нормально простирадло?

– Та я просто кручуся, ось воно і зім’ялось…

Чому ж вона накривається своєю дублянкою, зношеною й брудною, коли поруч лежить покривало?

– Та ви не хвилюйтеся, все добре…

А чому Марія, – запитую саму себе, – коли поселилася нарешті в квартиру, продовжувала спати сидячи на дивані (як вона спала у залах очікування залізничного вокзалу), а не на ліжку? Звичка? Так буває зі студентами, коли, призвичаївшись до університетської їдальні чи плацкарту, не розуміють необхідності ресторанів і купе? Навряд. Щось інше. Швидше постійне відчуття, що “я не достойна, я й так можу, не турбуйтеся, мені багато не треба — добре, що хоч лікуєте. Я недостойна”.

Дивлюсь на це змарніле, виснажене болем і нудьгою обличчя. Обличчя — добре. Таня — усміхнена. Їсть пиріжок, ще теплий. Тюльпан рожевий, якраз як треба. Жінки, яким дарують квіти, завжди — достойні.

– Може, вам щось купити? Щось поїсти?

– Та ні, нічого… нічого не треба. Хіба ліки — на тумбочці рецепт… і, може… можете купити мені каву? Якщо вам не важко.

Чорна кава з автомата, без молока і цукру.

На наступний раз — принести книгу і газети. Дізнатися про Діму. І обов’язково щоб Женя прийшла. І провідувати, будь ласка, провідувати — бо більш ніхто не приходить, місяць ніхто не приходив (тільки Женя).

І додаю собі подумки: на наступний раз потрібно принести свіжі тюльпани. Тюльпани повертають гідність.

n6rHvg0BJt0


Текст: Оля Макар

Advertisements

Join the conversation! 1 Comment

  1. я сиджу і плачу. скільки ж їх, таких самотніх і нещасливих навколо…

    Reply

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Історії про бездомних

Tags

, , ,