тамара_чикунова

Напередодні 30 листопада, міжнародного дня проти смертної кари, публікуємо слова, які Тамара Чикунова сказала сьогодні молодим людям у Римі. Тамара називає себе маленькою жінкою, але ця “маленька” жінка з великим серцем врятувала не одне життя і по-справжньому змінила світ. Їй слово:

Я сподіваюся, що моє свідоцтво дасть вам зрозуміти, наскільки жахлива смертна кара. 

Можливо, ви не розумієте, навіщо вам про це слухати, – адже у вашій країні вона не діє. Але смертна кара не має кордонів, не має національності чи раси. Ми з сином Дмитром росіяни, ми жили в Узбекистані. 17 квітня 1999 року – день початку жахіть в моєму житті: мого сини заарештували і забрали в міліцію. Через 12 годин заарештували і мене. У мене вимагали, щоб я свідчила, що мій син вбив людину. Я відмовилася – і мене били. Я не знала, де мій син – так тривало 6 місяців, поки я не зустріла його в Ташкентській тюрмі. Я майже не впізнала його – худий, замучений… “Мама, ти жива!” – це були його перші слова при зустрічі. Він розказав, що його били і катували, щоб він визнав, що вбив людину. Але він відмовлявся, бо не робив цього, він відмовився навіть коли йому до голови приклали пістолет. Тоді слідчий дав йому телефон – і Дмитро почув, що мене б’ють і що я кричу від болю. В обмін на моє життя він підписав собі смертний вирок.

Через 3 дні суддя виголосив вирок: «Чикунов Дмитро, 28 років, росіянин, християнин, не має цінності для суспільства, у місцях позбавлення волі виправленню не підлягає. За своєний злочин засуджується до смертної кари через розстріл». Як суддя визначив цінність життя мого сина? Адже життя кожного – безцінний дар Бога, даний людині. Але держава взяла на себе право визначати, хто може жити, а хто – ні.

Наступних півроку ми бачилися з сином раз у місяць, протягом 15 хвилин у камері смертників. 10 липня ми мали побачитися. Я чекала біля в’язниці, але зустрічі не відбулося. Мій син вийшов з камери смертників, але не на побачення з мамою – а на смерть. 10 липня його розстріляли.

Як бути далі? Я не хотіла нічого, я не хотіла жити, у мене забрали мою надію…

Через 40 днів я отримала лист, який написав мій син незадовго до смерті.

«Мила моя мамуля! Благаю тебе, якщо до тебе потрапить цей лист, будь дуже обережною: ці люди готові на будь-яку підлість. Я прошу у тебе пробачення, якщо все-таки нам не судилось побачитись. Пам’ятай, що я невинний, я не проливав крові. Я тебе дуже люблю, ти єдина дорога мені людина. Будь ласка, пам’ятай про мене. Шле поцілунок тобі твій син Дмитро».

Цей лист мені передала мама хлопця Вазгена, який чекав смерті разом з Дмитром – Дмитро сказав йому: “Звернись до моєї мами, хоч вона не встигла врятувати мене, але допоможе тобі”.

Так я створила організацію “Матері проти смертної кари і тортур”. Все це було дуже складно – не завжди у нас все вдавалося, багатьох розстрілювали – і я знову і знову проходила через жах смертної кари. Вдень говорила з батьками засуджених, а ввечері кричала: “Господи, чому ти так мене покарав? Я більше не можу!” А вранці знову згадувала засуджених, які на мене чекали…

А ще я не могла спати – бо я жадала помсти. Помста – жахлива річ, бо вона руйнує тебе зсередини, не дає тобі жити.

Все змінилося, коли я зустріла Спільноту Святого Егідія.  Я приїхала в Рим, зустрілася з о. Марко (одним зі священиків Спільноти) і запитала його, чому це відбулося, чому Бог так наказав мене.

– Це не воля Божа, це – жорстокість, яку несе закон про смертну кару, закон проти життя, – сказав о. Марко, – Ти маєш пробачити тим, хто причинив тобі цей біль.

І я пробачила. Пробачила тим, хто бив мене, хто засудив мого сина, пробачила друзям, які відвернулися від мене… І вперше за два роки я змогла заснути – я спала 12 годин. Я зрозуміла, що жила минулим.

Ми зі Спільнотою почали працювати для відміни смертної кари. 1 січня 2008 року її відмінили в Узбекистані. З тих, хто був засуджений до смерті, не всі отримали пожиттєве ув’язнення – 20 людей уже вийшли на свободу, вони вчаться, працюють, вони створили сім’ї… Я щаслива, що це сталося завдяки нашій роботі. Ми продовжуємо працювати.

Я побачила також, що багато одиноких літніх людей теж живе, наче засуджені до смертної кари, – одинокі, покинуті всіма, вони щодня тільки чекають смерті. Бездомні, інваліди, діти в Африці, які не мають що їсти – якщо всім їм не допомогти, вони – приречені на смерть, на смертну кару.

Але я переконана, що тільки від нас залежить, у якому суспільстві нам жити. Що ми можемо зробити? В першу чергу – відкрити своє серце і простягнути їм руку допомоги.

Зробіть свій вибір. Я дуже сподіваюся, що це буде вибір за життя – вибір проти смертної кари. Я дуже на це надіюся.

фото: Український Тиждень

Advertisements

Join the conversation! 3 Comments

  1. […] смертної кари можуть бути помилково засуджені невинні люди. З 1973 року понад 130 людей було звільнено […]

    Reply
  2. […] смертної кари можуть бути помилково засуджені невинні люди. З 1973 року понад 130 людей було звільнено […]

    Reply
  3. […] років, і він не скоїв жодного злочину», – це слова, які Тамара Чикунова промовляє безліч разів протягом останніх 14 років. […]

    Reply

Do you agree?

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

Category

Uncategorized